Максим Горпенюк

South Coast of Tasmania – місце, де вперше стикаються із сушею вітри, які зародилися над Антарктидою і створюють морські течії. А Southwest national park – найбільший і найвідлюдніший на острові. Погода тут змінюється постійно й непередбачувано, а шторми налітають на берег зі страхітливою силою. У горах вітер валить з ніг, а сніг може випасти посеред літа. Тут, за повір’ями аборигенів, мешкає дух, який створив першу людину. Фантастичні ліси з евкаліптів і деревовидних папоротей буквально просякнуто вологою. Бурі річки впадають у блакитний океан посеред нескінченних піщаних пляжів. Звірі не бояться людей, і валабі або вомбат просто приходять до намету на вечерю. Тут немає доріг, мобільного зв’язку і взагалі будь-яких слідів цивілізації. Зате повною мірою присутня неймовірна, самобутня й сувора краса дикої природи. Це – South Coast trek. Я вирушаю на щонайдовший і найскладніший на острові маршрут і ще не знаю, які випробування чатують там на мене

 

Початок дороги

Спочатку все було, як у будь-якій іншій подорожі: прилетів до аеропорту в Хобарті (столиця острова), закупив газ і продукти, знайшов автовокзал. Але туди, куди мені потрібно, автобуси не ходять – не сезон. Туристи там бувають в основному влітку, а зараз вже майже кінець осені. Загалом, до початку трека автобус не доїхав 40 км. Ще на 20 удалося просунутися автостопом, а потім стемніло, та й місця вже пішли зовсім дикі, машини практично не ходять. Тому виник альтернативний план: замість того, щоб просто йти 20 км дорогою уздовж берега до початку маршруту, перевалити через гірський хребет. І цікавіше, і побачу більше. Карта у мене є, так що не заблукаю. Дорогу через гори на ній, правда, не намальовано, але що я, за азимутом не ходив, чи що? Та й рельєф виглядає на папері не складним. Проте на той момент я ще не мав анінайменшого уявлення про ліси Тасманії…

_mg_3810

Переночував я просто біля дороги, а рано-вранці вирушив у подорож. Угору на хребет з красивою назвою Moonlight Range веде відмічений на карті туристичний маршрут. На самому його початку стоїть будка з книгою реєстрації тих, хто вирушає в гори, – аби потім, за бажанням, можна було зібрати статистику – скільки пішло, скільки повернулося.

Записався і я, тим більше, що з іноземців цього року тут побував лише один француз. Причому теж пішов кудись удалину, місцеві ж всі лазять лише на хребет і назад. Мабуть, якщо вже потрапляють сюди іноземці, то лише зовсім безшабашні.
Заглиблююся в ліс. Згідно з картою, треба було пройти рівною місциною всього кілометрів 4, а там рослинність повинна змінитися. Думав за кілька годин дійти.

_mg_3891

Проте швидко зрозумів, як я помилявся. Це ж не Карпати, і навіть не Кавказ. Це – дощовий ліс Тасманії, world heritage area все ж таки. Дерева зростають високі й товстенні. У нижній частині – обхватів у 10, напевно. А коли зростуть – вмирають і падають, обростають мохом і лежать собі – пройти практично неможливо. Стежка звивається, як переляканий дощовий черв’як: то вгору, то вниз, то в різні боки. Практично скрізь – багнюка, яка ніколи не висихає.

На кожному кроці – якась перешкода: то на камінь треба влізти, то на стовбур на пузі перевалитися, то під деревом, що впало, проповзти. За 2 дні я таки піднявся на хребет Місячного світла. Втомлювався жахливо, на тому ж Кавказі, коли за день кілометр угору – кілометр униз проходив, легше було, ніж тут набрати 500 метрів. Стежка ставала дедалі бруднішою, а як закінчився ліс і почалися кущі – йти доводилося виключно по струмках. Причому дно у них не кам’янисте, а з тієї ж розкислої грязі. Провалюєшся вище коліна. Та ще й кожний кущ силкується зачепити гілками й колючками.

Але якось пробився, вийшов на хребет. Одне не дає спокою – в усіх путівниках у барвах розписано, як важко буде на South Coast trek, а про цей маршрут – ні слова. Ще бентежить, що стежка є лише вгору. А далі я збирався рухатися просто за азимутом, проте тепер бачу, що через місцеві ліси без стежки не те що турист з рюкзаком, а й дикий кабан не продереться.

_mg_3907
Зі всіма цими невеселими думками я влаштувався на ночівлю практично на хребті. Здавалося, добре так встав, і вид гарний, і від вітру за кущем сховався… Проте, як тільки стемніло, налетів шторм. Явно прямо з Антарктиди. Спочатку вітер просто змінився і почав дути з боку входу в намет, де він нічим не був прикритий. Потім посилився до такої міри, що тент почав прогинатися всередину, а я сидів і виштовхував його назовні руками. А потім почався справжній шторм, зі сніговими зарядами і шквальними поривами.

_mg_3936

Розтяжки з боку входу повилітали практично відразу – товстий м’який мох кілочки не тримає. Вітер намагався або поламати дуги, або понести намет разом зі мною кудись у ніч. А довкола – повна темрява, незнайомі гори і страшна снігова буря. Довелося вилізти в тамбур намету і вчепитися однією рукою в тент, іншою – в дугу. А під час шквальних поривів – ще й обома ногами дугу тримати, аби не зламало.

Причому почалося все це буквально за кілька хвилин. Може, якби було світліше, я б і помітив наближення бурі, але все одно навряд чи став би знімати табір проти ночі. А тепер доводиться лежати в тамбурі на спині (добре, хоч пухівку встиг надіти) і ні на секунду не випускати тент із рук. А вітер стає все сильнішим, реве, ляскає наметом, лупить сніжною крупою. І що робити – незрозуміло. Тому що тримати доводиться щодуху, зчепивши зуби, і все одно намет ходить ходором, підстрибує, дуга вже декілька разів до підлоги прогнулася, і ясно, що довго я так не витримаю. А якщо дуга лопне – те все, кінець. Намет порве і потягне зі всіма речами і запасами за хвилину, та й сам я на такому вітрі швидко замерзну до смерті. Довкола – непроглядна пітьма і буря. Розумію, що в разі аварії потрібно бігти. За вітром, а там де-небудь спробувати окопатися і чекати ранку.

_mg_3931

Під час короткого затишшя, максимум по 10 секунд, засовую в рюкзак найнеобхідніше. Оскільки без намету похід все одно накриється, більшість продуктів вирішую покинути. Половину газу теж – легше буде бігти. Дуже хочеться зберегти спальник – але зараз спакувати його не можна – постійно в нього кутаюся, бо холодно дуже, снігу в намет намело вже неабияк.

Друга дилема – ходові штани. Вони увечері були брудними і мокрими, і я їх залишив у тамбурі, поряд з черевиками. Якраз геть краєчок з-під снігу виглядає. Надіти це зараз – відморозити все, що є; в них лише бігти можна, а ніяк не лежати. Переодягатися потім, коли зірве намет, на пронизливому вітрі – теж мало радості. Отже, продовжую тримати намет.

У дві години ночі сили почали закінчуватися. І так ні за що б не повірив, що зможу 8 годин поспіль стискати мерзлими пальцями слизьку тефлонову тканину, що виривається, і притискати її до снігу та ще й одночасно тримати ногами дуги. З’їсти б хоч щось, але все в рюкзаку, похованому під шаром снігу, та й пальці вже не розтискаються і не слухаються. О четвертій ранку намет все ще тримався. Міцна, усе ж таки, тканина.

О пів на сьому, як почало світати, сталася незвичайно велика перерва між шквалами. Одна хвиля пройшла, а друга була якраз на підході – було видно, як до берега наближається стіна абсолютно чорних хмар. Вискакую, перевдягаю штани, закидаю в рюкзак все, що залишалося, завалюю намет, але погнуті вітром дуги не хочуть вийматися. А хмари вже майже прийшли, вже чутно свист вітру. Прив’язую зовні до рюкзака все, що не влізло всередину, – і бігом звідси. Хотів сфотографувати штормовий фронт на пам’ять – але зрозумів, що не встигаю. Поки включив би мерзлими пальцями фотоапарат – якраз отримав би заряд граду в об’єктив.

Спочатку думав продовжити маршрут, але під шаром снігу пропали всі стежки, а без них тут не пройти. Та й іти назустріч цьому вітру – дурнів немає, тому біжу назад, але стежку все одно втрачаю. А вчорашні рослини з симпатичних ялинок перетворилися на крижані кулі, утикані колючками. Розсунути гілки неможливо, а йти по верху не виходить – ноги провалюються, але до землі не дістають. Отримуєш повну штанину льоду і голок. Але що робити – ломлюся пробоєм. Після безсонної ночі йти і так нелегко, а повзучи на пузі по колючках – і поготів.

Два горби обходжу за траверсом, намагаючись, де можливо, йти по струмках. Дивно, але струмки тут течуть не вниз з горбів, а впоперек них. Тобто, вниз вони теж течуть, але тонше, а поперечними цілком можна було б іти, якби не звішувалися ці заморожені колючки. На третьому пагорбі вибираюся вгору – там рослин немає і повинно бути легко. І було б, якби вся вершина не перетворилася на каток, на якому чинити опір вітру немає жодної можливості. З кожним поривом сповзаю до урвища, люто намагаючись зачепитися будь за що. Проїжджаючи над галявиною моху, пробиваю лід черевиком і нарешті зупиняюся. Пощастило, бо над кам’яними плитами лід не проб’єш.

Так, галсами, від галявини до галявини, пересікаю горб. Далі – простіше, зістрибнув у струмок – і вниз, у зону хоч якогось, але лісу, щоб нарешті сховатися від цього вітру. Правда, бігти по гірському струмку, та ще й прихованому під шаром снігу, – заняття ще те, але вода хоч сніг у черевиках розтопила. На першій же галявині зупиняюся. Тут галявин узагалі не буває, все, що не зарості – то струмок. І раптом таке везіння. Ставлю намет – перекосився, але якось стоїть. Пощастило знов, тому що через гори якраз перевалила чергова снігова хмара.

Загиблий ліс на хребті Місячного Сяйва

Протягом дня продовжує валити сніг і холодає. Хоч би годинка сонця настала – у мене ж всі теплі речі за ніч промокли, включаючи спальник. Але жодних просвітів не передбачається, так що гріюся в наметі біля пальника, намагаючись хоч трохи просушити пухівку. Руки, як і раніше, зводить судомами від боротьби з тентом…

_mg_3885

З ранку кисті рук розпухнули і боліли. Але все інше, здається, в порядку. Три або чотири частини дуги від намету погнулися і більше не розгинаються, одна зовсім тріснула, але в цілому намет стоїть. А погода вночі знову помінялася, і не на краще. Пішов найзвичайніший сніг, вже не крупа, і падав він усю ніч. До ранку випало не менше 15 см, аж намет прогнувся весь під його вагою. І покрився зсередини інеєм – тому мені так холодно було спати… Проте вірити графікам, що показують середньомісячні температури на цьому острові, точно не можна. Погано те, що під новим снігом остаточно зникли всі сліди стежки, а він все продовжував сипати. Терміново треба було йти вниз, поки можна хоч щось розібрати.

South Coast trek і кінець дороги

Стало ще холодніше, хоча й спустився вчора практично до рівня моря. Намет знову до ранку весь укрився памороззю. Утім, не лише намет, а взагалі все. При такій температурі сніг на верхів’ях розтане нескоро, тому приймаю рішення попасти на свій South Coast trek традиційним шляхом – автостопом до самого його початку.

Стоп тут неспішний, проходить у кращому разі одна машина в півгодини, і чутно її за декілька кілометрів. Тому розклав довкола рюкзака на просушування теплі речі – сонцем, що несподівано виглянуло, треба встигнути скористатися сповна. При звуках машини, що наближається, все складаю, стоплю, потім розкладаюся знову – так веселіше стояти.

_mg_4330

Зупинилася лише четверта або п’ята машина, з симпатичною літньою пані за кермом. Дорогою вона розповіла, що все життя десь тут шукає (і знаходить) коштовні камені – тим і живе. А зараз, коли похолодало і зникла основна маса туристів, можна і по горах полазити, вона це теж любить. Ще розповіла, що, на її думку, південний берег – це як би квінтесенція всієї Тасманії, real taste of Tasmania. Ще тиждень тому я б лише зрадів, що так вдало вибрав маршрут для походу, а тепер мене такі слова стали насторожувати. Ну та гаразд, діватися все одно нікуди – ось і довгожданий Cockle Creek, офіційний початок маршруту.

_mg_4242

Колись тут вирувало життя, море було червоним від крові оброблюваних китів, а на кораблі вантажили величезні, метрів по 5 діаметром, стовбури дерев із первісного дощового лісу. Але з тих часів первісні ліси всі повирубували, а на китів полювати взагалі заборонили, і стоїть тут буквально кілька будиночків любителів відокремленої риболовлі та традиційна будка з книгою реєстрації туристів.

Прямо біля неї я розклав на просушування абсолютно всі свої речі, продукти, одяг. Перед далекою дорогою все повинно бути сухим, набридло в мокрому спальнику мерзнути. Поки сушився – повз мене пройшли три групи туристів: дві маленькі, а одна – в 11 чоловік. Але всі йдуть лише до найближчої дикої бухти на південній стороні острова, це приблизно 11 кмзвідси, і назад. Хто з ночівлею, хто так, на кілька годин. Взагалі в тасманців це прийнято – на багатоденному треку сходити лише до найближчої view point – і назад. Начеб-то і серйозним маршрутом походив, і красу побачив, і без зайвого напряга. Так само і тут – судячи по записах у книзі, на сам трек йде дуже мало людей, основна маса – до цієї першої бухти. Тому і стежку обладнано відповідно.

_mg_4133

Через heathland – чи то заливні луки, чи то заболочену рівнину, прокладено багатокілометрові дерев’яні містки. Рівненькі, оббиті сіткою, щоб не ковзати, – краса. Мабуть, незважаючи на всю законослухняність австралійців, місити грязь на стежці, як це наказано правилами відвідин парку, захоче далеко не кожен, і народ починає обходити калюжі по ще не розтоптаних місцях. І при такому потоці людей ці луки зникли би дуже швидко. З іншого боку, розумію, що люди, які приклали стільки зусиль для збереження природи в її первісному вигляді, мають право вимагати дотримання деяких правил. Наприклад, не розводити вогнищ на території нацпарку. Хоча похід без багаття – якось воно не так.

Через кілька годин ходи чудовою доріжкою виходжу нарешті на західний берег Тасманії. Про його наближення ще хвилин за 20 стало ясно з гуркоту прибою. Стежка виходить на верхів’я скелястої кручі. Удалині відкривається панорама піщаних бухт і скель, далі видніються гори. Широченні пляжі в обрамуванні скелястих мисів, прозорий блакитний океан, що розкочує хвилі багатометровим прибоєм, – і нікого. Краса невимовна. Саме так я й уявляв собі Тасманію…

_mg_4084

Вже у сутінках вийшов до досить широкої річки, що впадає прямо в океан. Поруч, на лісистому пагорбку, знайшлося чудове місце під намет. На відкритих місцях я більше не ночую, вже є досвід. Тим більше, що по слідах від хвиль видно, що кілька днів тому вони били через весь пляж. На піску багато слідів валабі й опосумів.

_mg_4213

_mg_4207

Поки ставив намет – практично стемніло. І при світлі зірок до річки спустився на водопій валабі – хоч і невелике, але все-таки кенгуру. На жаль, близько підійти до нього не вдалося – вельми швидко він поскакав у ліс характерним для кенгуру галопом. Проте ледве пізніше один з них у стрибку спіткнувся об розтяжку намету (я і сам об неї двічі спотикався, дуже вже невдало розтягнув) і впав практично мені на руки.

_mg_4044

А наступного дня почався власне South Coast trek. Ранок видався на рідкість теплим і сонячним. Жовтий пляж, покритий слідами диких звірів, бура річка, що впадає в блакитний океан; водяний пил над хвилями іскриться в променях сонця, шарудять гілками евкаліпти. Проте варто було заглибитися в ліс буквально на десять метрів – і все радикально змінилося. Почалася багнюка. Уявіть собі – непрохідний ліс. Реально непрохідний, неможливо зробити й кроку убік зі стежки. А в якості підліску – трава-пилка, навіть і рукою взятися нема за що. І через цей ліс прокладено канаву, заповнену рідкою гряззю. Це не мокра стежина, і не калюжа на лісовій дорозі – в Україні найроздовбаніша сільська ґрунтівка відразу після зливи – і то краще виглядає. Це найзаповненіша багнюкою канава, яку видовбали в м’якому лісовому ґрунті покоління туристів. Причому по ній не можна просто йти, наплювавши на чистоту ніг, – я кілька разів провалився вище коліна, добре, хоч було за що руками вхопитися, інакше не виліз би. Перед кожним кроком доводиться промацувати, чи є там, під гряззю, хоч якась опора.

Наступного дня стежка вийшла з лісу на відкриті пагорби, які поросли високою травою в півтора людських зросту. Причому на карті все виглядало чудово – потрібно піднятися на низенький, метрів 50, пагорбок, і пройти по ньому кілька кілометрів. Така дрібниця… На практиці ж це вилилося в багатогодинне продирання крізь цю траву і чіпкі кущі по звичній вже багнюці. І не по рівному, а постійно спускаючись-підіймаючись. Підйоми невеликі, але в цих чагарниках кожен крок вгору дається насилу.

_mg_4352

Закінчилася ця подорож так само непередбачувано, як і почалася. На маршруті є тільки одне місце, де з нього можна зійти, – невелика ґрунтова посадкова смуга посеред нескінченних трясовин, приблизно за п’ять днів дороги від кінцевої точки. І саме в той момент, коли я там проходив, туди прилетіли туристи, що мріяли побачити якогось рідкісного папугу, що зберігся лише тут. І у них якраз є одне вільне місце! Літачок зовсім маленький, більше в нього точно ніхто б не вліз. Враховуючи, що кілька днів тому, вибираючись з особливо густої багнюки, я пошкодив зв’язки і тепер кульгаю на дві ноги, упускати такий шанс було не можна. Тим більше, що пролетіти на маленькому літачку по ущелинах між горами мені ще ніколи не доводилося. Отже через кілька годин я вже пив гарячу каву з солодощами в столичному аеропорту і будував плани на наступну подорож, кудись у тропіки, щоб нарешті відігрітися.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

5 × 3 =