У будь-якій країні є якесь місце, обов’язкове для відвідування кожним туристом, що поважає себе. Тому що приїдеш додому, почнеш друзям розповідати про свою подорож, і обов’язково запитають, а чи був ти в цьому ключовому місці?

І якщо немає фотки звідти – все, вважай, даремно з’їздив через півсвіту.

Для Болівії такою точкою загального тяжіння є Solar de Uyuni – найбільший у світі солончак. Розташований він кілометрів за двадцять від однойменного містечка Уюні, в пустелі на висоті 3600 метрів над рівнем моря, і єдиним загальновідомим способом туди потрапити вважається джип-тур.

dsc_5381

Власне, тільки цими турами Уюні і живе. Джипи на високих товстих колесах складають переважну більшість машин містечка. Вони неспішно рухаються по широких запорошених вулицях, то вивантажуючи туристів, то вирушаючи на закупівлю продуктів, то просто у своїх якихось справах.

Відповідно на кожному розі розташовуються турагенства, продають подібні поїздки, в основному – триденний тур за стандартним для всіх маршрутом. Зрозуміло, є можливість замовити тур індивідуальний, з будь-яким рівнем комфорту, за відповідну плату.

Але нас такий варіант не влаштовував з багатьох причин, одна з яких – ми просто не любимо масовий продукт, а всюди йдемо своїм шляхом.

dsc_5408

У путівниках, навіть в моєму улюбленому Rough Guide, ніяких інших шляхів потрапити на солар, окрім як з джип-туром не описувалося. Однак, порившись в інтернеті, ми з’ясували, що на протилежному краю солончака знаходиться селище Llica, і раз на тиждень з Уюні туди йде автобус.

dsc_5375

Причому йде найкоротшим шляхом – безпосередньо до селища. Прибувши в Уюні, вирушаємо на пошуки цього чудового транспорту.

Не відразу, але знаходимо місце, де на нього продаються квитки, більш того – автобус відправляється завтра вдень.

І що ще краще – він може зробити зупинку на острові Isla de Inchauasi, який знаходиться мало не посеред солончака, і на який обов’язково заїжджають всі джип-тури.
Купуємо квиток в один кінець і вирушаємо готуватися до подорожі.

На наступний ранок, набивши рюкзаки бутлями з водою, вантажимося в автобус. Решта пасажирів – місцеві, з тюками, коробами, мішками, і всі їдуть до Лики. Виходити на острові посеред соляної пустелі дурнів немає.

Стартували, і автобус, трохи потрусившись по курній грунтовці, впевнено викотив на вкриту соляною кіркою рівнину. Тут доріг вже немає, є тільки напрямки. З кожним кілометром горизонт розсувається, гори по боках стають все меншими, світ навколо заповнюється блискучою блакиттю.

dsc_5526

Дві години – і ми вивантажуємося біля скелястого острова, вкритого шикарними кактусами. Потрібно відзначити, що на солончаку близько двадцяти таких островів, і лише один з них – саме цей – платний, тому всіх туристів привозять саме сюди.

Природно, ми на нього заходити не збираємося, а підемо на сусідній, до якого всього тринадцять кілометрів.

Солончак такого розміру – це абсолютно інший світ. Абсолютно рівна поверхня – але не площина! Тут реально видно кривизну планети.

dsc_5430

Відходимо від острова кілометрів на п’ять – і джипи, що стоять біля нього, ховаються. Не за пагорбом, і не в серпанку – їх загороджує вигин земної кулі. Від усвідомлення цього факту стає не по собі.

Взагалі оцінити відстань на око тут практично неможливо – немає ніяких звичних орієнтирів. А видимість відмінна, вулкан, що знаходиться від нас на відстані п’ятдесяти кілометрів, видно у всіх подробицях.

Фактично невелика близька гора відрізняється від великої віддаленої лише кольором – чим далі, тим блакитнішою вона виглядає. Але на малих відстанях, до десяти кілометрів, це правило не працює.

Відходимо від острова ще трохи – і опиняємося в шаленому, нескінченному блакитному світі. Абсолютна тиша, повітря нерухоме, навколо нічого, крім далеких блакитних гір на обрії, синього неба та блискучої солі.

Схожа картина буває у відкритому океані, але там завжди є хоч якісь хвилі, видно, як вони зменшуються по мірі віддалення від корабля, тут же немає нічого, жодних орієнтирів до самого горизонту. Дивовижне місце.

dsc_5449

Перебувати на солончаку потрібно повністю одягненим. Капелюх, окуляри, рукавички, маска – все, що не заховано, буде швидко і безповоротно спалено сонцем.

До того ж повітря тут абсолютно, неможливо сухе – сіль витягує з нього всю вологу. Якщо відкрити обличчя – буквально через годину тріскаються губи, висихає слизова і лопаються капіляри в носі, пересихають очі. Волосся, яким би кучерявим воно не було, випрямляється.

повітря тут абсолютно сухе – сіль витягує з нього всю вологу. Якщо відкрити обличчя – буквально через годину тріскаються губи, висихає слизова і лопаються капіляри в носі, пересихають очі. Волосся, яким би кучерявим воно не було, випрямляється.

Коли по солончаку неспішно йдеш цілий день – розумієш, наскільки він все-таки різноманітний. В одному місці сіль покрита майже правильними шестигранниками, в іншому – менш правильними, але більш рельєфними.

Потім доходиш до абсолютно рівного місця, без найменших нерівностей. Ще кілометр – і з’являються глибокі паралельні тріщини, потім знову рівнина, але з регулярними підвищеннями …

dsc_5468

Місцями сіль біла, місцями жовта, десь присипана пилом, а десь тільки недавно закрісталізовалась і виблискує як кришталь.

dsc_5478

До вечора поступово дісталися до наступного острова. На всіх скелях височіють гігантські кактуси. Дійсно гігантські – в пару обхватів товщиною і висотою метрів по десять.

Як вони живуть по півроку без опадів в такому сухому повітрі – не уявляю. Але живуть непогано, ростуть, цвітуть і процвітають. Та й крім кактусів тут життя є – мурашки, жучки якісь, пташки, що в’ють на кактусах гнізда і поїдають жучків …

dsc_5580

На наступний день дійшли до краю солі. Далі рівнина триває, але вже пилова. Всюди сліди альпак – і що вони тут роблять?

dsc_5535

Трави немає, тільки поодинокі колючі кущики, навряд, чи їстівні хоч для когось. І кактуси на скелях. На піску вони не ростуть – мабуть, для такої махини потрібна серйозна опора.

По мірі просування поступово з’являється рельєф. Спочатку легка нерівність поверхні, потім горбки, ярки – і ось вже від блакитної нескінченності солончака залишився тільки міраж на горизонті.

Видимість знову обмежена, відстані піддаються оцінці, от тільки повітря, як і раніше, сухе.

dsc_5514

Тут вже живуть люди, орють землю, вирощують кіноа, але в сухий сезон їх поля виглядають абсолютно непридатними для рослин. Напевно, коли пройдуть дощі, все зміниться і пустеля розквітне, але зараз це саме пустеля.

Пилова, безплідна і розорана.

dsc_5487

Думаю, що за три дні, проведених на солончаку, ми дізналися про нього куди більше клієнтів джип-туру. Ми спали під безкінечним зоряним небом, проводжали заходи й зустрічали світанки, готували кашу, яка висихає раніше, ніж встигаєш її з’їсти, і кип’ятили чай на сухих кактусах.

dsc_5507

А потім, відпочивши біля несподіваного струмка біля військової частини, попрямувати на чилійський кордон, щоб вилізти на який-небудь високий вулкан поактивніше. Але це вже зовсім інша історія …

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

15 + nineteen =