Василь Біленко
Фото автора
– У вас недостатньо грошей на рахунку, – повідомляє дівчина на рецепції готелю Рейкарц Чернігів.
Я ніяковію і зиркаю на свою супутницю: романтичний вікенд починається незвично. Та вдає, що нічого не почула.
– А дайте мені чек, – прошу у готельєрші. Скільки?! 11500 грн?! За одну ніч у стандарті?!
– Вибачте, – тепер уже ніяковіє дівчина з рецепції. – Я помилково додала ще один нулик.
Романтичний вечір і романтична ніч пройшли як по маслу.
Вранішнє сонце погукало на прогулянку містом. Від вулиці Гетьмана Полуботка (де розташований готель) до центру дуже близько. Пішохідна зона рясно заповнена кав’ярнями і ресторанами.
– Два капучино!
Від запашного напою очі нарешті повністю розплющилися: як же гарно навколо!
На Алеї Героїв голосно лунала музика і магнітом тягнула до себе: опиратися не було сили, кофеїн уже подіяв.
Виступала якась місцева група, а інша група – тим, кому за сорок і далі, весело й невимушено танцювала. І робила це так заманливо, що лише вроджена незграбність стала на заваді для участі в імпровізованому вуличному шоу.
Вдалині біліла церква. «Катерининська церква, XVIII ст., охороняється законом», прочитав на табличці.
Якщо збігти вниз від церкви до дороги (що я й зробив), відкривається величний вид і на культову споруду Київського патріархату, і на зелену гірку з висадженим кущами словом «Чернігів».
Тут – центральний в’їзд до міста, по суті, його візитівка.
Задзвонили дзвони. І не лише в Катерининській церкві, а й далі. Ми пішли на ті звуки й опинилися в дитинці – древньому центрі Чернігова, біля Свято-Преображенського собору. Час зведення собору – ХІ століття. Це ж ровесник Софії Київської!
А ось і Дніпрові кручі! Пардон, це ж Десна, не Дніпро. Виглядає річка в Чернігові незвично, нерівнинно, як на Київщині. Кручі – історичні вали – надійно захищені стародавніми гарматами, їхні жерла спрямовані на південь.
Це одне з улюблених місць фотографування, судячи з кількості людей на чорних жерлах гармат.
Народ ходить розслаблений, на позитиві, чимало у вишиванках (бо неділя), та мова переважно російська, хоча, мабуть, і не зовсім була б зрозумілою для її справжніх носіїв.
– Ну а я єй і говорю, что нужно додєржіваться дрескода, – розповідає молодиця своєму кавалеру.
На звернення українською (в ресторані, магазині чи на вулиці) відповідають також по-нашому.
– О 13-й годині відбуває теплохід з прогулянкою по Десні! – кричить гучномовець із річкового вокзалу, що височіє над зарослою Десною (у липні води вже зовсім мало).
– Давай покатаємося! А до відходу теплохода прогуляємося ще он туди! – тикаю рукою на якусь чергову церкву.
Супутниця слухняно погоджується: романтична ніч не пройшла даремно.
Чим далі від центру – тим більше одно- і двоповерхових будинків.
– Чомусь це мені нагадує твори Островського, – супутниця зупинилася перед дерев’яною хатою. – Як у п’єсі «Гроза» чи «Безприданниця», принаймні я так собі уявляю.
Дерев’яні хати виглядають дуже колоритно і душевно. Під вікнами червоніють ружі й помідори, декоративні і їстівні рослини мирно співіснують, на грядці порпається курка, на ганку лежить маленький чорний собака, а у вікні ліниво розтягнувся гладкий кіт.
Чергова церква виявляється Єлецьким Успенським монастирем, збудованим Святославом Ярославичем, сином Ярослава Мудрого. З певним острахом заходимо всередину (а раптом тут скажені бабці!) і гуляємо територією.
Поки я бігаю навколо у пошуках вдалого ракурсу, до моєї супутниці підходить служниця у чорному одязі. Я напружуюся, і вже готовий, що нас привселюдно виганяють із монастиря, а потім накладають анафему. На підмогу не поспішаю, вичікую.
– Вона розповідала мені про квіти, які тут посадила, – ділиться розмовою супутниця. – Бідкалася, що деякі зав’яли.
На телефоні вже дванадцята тридцять.
– Ходімо на кораблик, – нетерпляче підганяю.
До пристані йдемо іншою вулицею. Цікаво, що це за вежі такі, і колючий дріт? Схоже на якусь в’язницю. «Чернігівський слідчий ізолятор», читаю на табличці. І хоча це теж історична будівля (1802 рік), сюди точно не хочеться втрапляти за жодних обставин.
На пристані ще зо два десятки таких як ми обурено дивляться вслід теплоходу, а на годиннику лише 12.45.
– А що ви хотіли?! – одразу переходить в атаку касирша річпорту. – Теплохід наповнився пасажирами і пішов. Ну й що, що раніше за розклад. Чекайте наступного – буде через дві години.
Ми вирішили приїхати через рік. Бо цей вікенд і так вдався!