«Творча Криївка»: Моя подорож, що триває вже чотири роки

З чого все почалося? Сталося так, під час кривавих подій лютого 2014 року я була не в Києві, але майже цілодобово була на зв’язку з друзями, які опинилися в центрі подій – виконувала роль диспетчера, перевіряла інформацію, стежила за тим, що показували вебкамери. Що відчувала? Спочатку розпач і відчай, а потім – поставила собі питання: «Чому так сталося? Яке саме моє завдання?»

!!! IMG_1473
Віталіна Маслова, керівниця проекту для реабілітації воїнів АТО та голова благодійної організації «Творча Криївка»

І відповідь знайшлася. Я можу розробити альтернативну реабілітаційну модель, яка допоможе тим, хто раптово та без підготовки став учасником бойових дій Майдану. В чому полягала ця ідея та що стало основою моєї методики «творча реабілітація»?

Все просто. Основа методу – людині в кризовому стані не допоможуть поради, потрібно створити умови. Умови для того, щоб людина почала діяти: мала сили, хотіла, знала як. Проект «Творча Криївка» створює такі умови.

Ще у 2014 році, в комфортних котеджах на Десні, коли ми працювали з майданівцями, вималювалися й основні засоби дії під час реабілітації: піклування про здоров’я, творчість, спілкування та природа. Саме вони допомагають відновитися, переключитися, по-новому подивитися на себе й на те, що навколо.

Потім я собі сказала: «Деснянська Криївка» – це краще, що зі мною було. І почала збирати допомогу для бійців на війну. Адже багато друзів стали добровольцями навесні 2014-го.

Всі тоді стали волонтерами – шукали потрібне бійцям, збирали кошти, возили на війну… Але це було не те, що було б моїм, тим, що не змогло б втілитися без мене.

Питання «хто я та де моє місце?» мучило постійно. Відповідь прийшла наприкінці літа – після Степанівки, Савур-Могили, Луганського аеропорту та Іловайська. Стало очевидно: досвід практичної допомоги тим, хто дістав бойову травму на Майдані, треба підняти на новий рівень і розпочати роботу з воїнами. Тут і зараз. Негайно. І я знаю, як це робити.

Далі були такі довгі тижні пошуку партнерів, коштів, приміщення, команди… «Це цікаво, але не актуально», «як ви можете говорити про психологічну реабілітацію, якщо в госпіталі нема трусів та бинтів», «треба вчитися багато років, їхати запозичувати досвід американців і лише потім працювати», «спочатку варто побудувати реабілітаційний центр, знайти фінансування – а це мільйони»… Все це та багато чого іншого ми чули навколо себе. Але вирішили спробувати.

Я поїхала на тиждень у Карпати, до неймовірно красивого села Нижня Дземброня. Спробувати попрацювати з однією групою бійців. Але лишилася на Гуцульщині дотепер – пройшов уже 41 заїзд творчої реабілітації, для воїнів, їхніх родин, родичів загиблих та волонтерів. Із 41 заїзду двадцять сім – тут, у Верховинському районі, дивовижному, прекрасному куточку Карпат. Дземброня, Красник, Ільці, Верховина, Криворівня. Вже майже чотири роки я живу тут. Тут я зустріла коханого чоловіка (в січні 2015 року він приїхав до нас на реабілітацію, у квітні ми одружилися, в серпні 2016-го народився наш синок Назар, у серпні 2017-го я стала вдовою). Тут у нашої справи відкрилися нові можливості – адже гори дають сили та змінюють долі, а гуцульська культура – глибока й автентична, місцеві жителі є неймовірно соціальними. Часто у відповідь на запитання: «Що було найважливішим під час реабілітації?» ми чуємо відповідь: «Те, що я побачив, за кого воював».

Для когось стають натхненням та відкриттям походи в гори, багато гостей саме завдяки нашому проекту вперше потрапляють у гори чи на море (літні заїзди на Арабатську стрілку). Для когось важливо після демобілізації знову опинитися в колі своїх по духу. Хтось раптово відкриває в собі нові здібності… І всі малюють. Із захопленням, здивуванням та захватом. Звісно, неможливо дати за декілька занять професійні навички. Але здобути новий досвід, доторкнутися до мистецтва і створити своїми руками красу – це цілком можливо.

Чотири роки поспіль у моєму житті крутиться колесо: приїжджають нові, похмурі та напружені бійці, рухаємося разом крок за кроком за нашою програмою, захват, відкриття та зростання довіри, прощаємося; виставки картин-благодійні вечори-збирання коштів; походи по інстанціях-круглі столи-діалоги з місцевою владою – «наш бюджет обмежений, нічим вам допомогти не можемо»; нічне написання статей, грантів, листів, листування із знайомими та малознайомими людьми, сотнями людей…

Та, незважаючи на труднощі на шляху, я точно знаю: я йду саме своєю дорогою. Зараз – це проведення реабілітаційних заїздів за моєю методикою «творча реабілітація», створення нашого власного стаціонарного реабілітаційного центру; високого мистецького та культурного рівня акції в рамках наших проектів соціальної адаптації; постійні пошуки фінансування та вимушена відмова від половини ідей; раптова допомога тоді, коли здається, що все пропало; просування зі швидкістю втричі меншою за заплановану та несподівані якісні та кількісні стрибки в розвитку; жорстокі розчарування в людях, неймовірний захват від того, що роблять люди…

Куди нас приведе ця дорога років так через десять? Навіть важко собі уявити. Але я дивлюся вперед з цікавістю. Йти своєю дорогою, жити своїм життям – це прекрасно!

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

twenty + 1 =