Юлія Колісник

Здається, голова зараз вибухне і руда змішається з її вмістом, а це ж тільки третя хвилина спуску! Тиск зростає, себе вже не чую, може, назад? Не вийде, тут зараз один шлях – углиб: 940 м, 1015 м, 1240 м… «Горизонт 1390 метрів – на вихід», – лунає з гучномовця. Нарешті! Ми в криворізькій залізорудній шахті «Родіна»…

Ми – це смілива двадцятка з учасників Міжнародного форуму індустріального туризму в Кривому Розі. Ми щасливці, бо з усіх можливих екскурсій, передбачених програмою розвитку міста, нам випала найатрактивніша – спуск у шахту. І переконатися в тому можна було ще задовго до цієї панічної третьої хвилини в ліфті. Марні намагання почути розповідь провідника, наодинці з власною головою під страхітливою товщею землі прокручую перед очима останню годину там, на поверхні.

Директор шахти – пан Костянтин Прокопчук – говорить поважно. Його «Родіна» – справжня молода передовиця: з 1971 року до сьогодні розвідано всі поклади на глибині 2 км. Ще двадцять років тому про таке годі було й мріяти – тепер тільки гроші на техніку давай.

Увагу привертають схематичні проекції покладів на стінах, і не тому, що креслення дуже цікаві, просто факт про загальний обсяг залізної руди в шахті – 2,7 тис. тонн – додає їм особливого пафосу.

Директор захоплено провадить далі, береться показувати якісь бурильні машинки (зменшені копії справжніх), але, даруйте, пане, у нас інші плани на цей день – гайда до шахти! Тільки спершу медогляд.

! DSC_7891

У коридорах наступної будівлі вчувається вогкість пральні та душових – десь тут має відбутися наше остаточне перевтілення…

! DSC_7897

Сходи розводять чоловіків та жінок на два боки, нам назустріч виходить жіночка у блакитнім халаті – Надя. Так приязно усміхається, так припрошує до кімнати, а там, на приземкуватій лаві, для кожної з нас уже зібрано повний іменний комплект шахтарської роби.

! DSC_7896

Вдягаю спідню сорочку, штани, шкарпетки, онучі – поки що схожа на втікача із психіатричної лікарні (до речі, готель наш якраз неподалік такої); давай надівати уніформу, аж тут виявляється другий факт дискримінації з боку шахти до моєї скромної персони:

– Свєто, – гукає пані Надія напарницю, – подивись, я довкруг неї два рази ремінь обмотала, і все одно великий. Меншого нема? Така худа в шахту зібралася, ї-і-і-сти треба добре. Ну нічого, зараз…

! DSC_7920

Поки Надя намагається втримати на мені штани, замотуюся хусткою, тимчасом як решта туристок, уже готові, роблять селфі. Спільними зусиллями таки мене зібрали. Уніформу доповнюють рукавиці, біла каска, жовті гумові чоботи. І все те нове-новісіньке й випрасуване. Ще й пляшку води й носову хустинку дали «в дорогу».

Далі – пункт безпеки, тут через віконце кожному видають так звані саморятувальники – двокілограмові коробочки, які в надзвичайній ситуації почнуть виробляти кисень.

! DSC_7927

Його вистачить на 2,5 години, якщо підкоритися долі й стояти на місці, або ж на 25 хвилин, раптом спробуєте рятуватися. Тут знову проблема зав’язується навколо мого стану. Пасок завеликий, і меншого вже не існує, чудо-коробка не рятує, а висить, і тільки тягне мене донизу, та якось воно буде. Готові рушати.

! DSC_7954

Здається, голова зараз вибухне… За сім хвилин спуску і за мить свіжих спогадів нічого не змінилось, однак ми вже тут, у надрах Землі, де видобувають залізну руду, 70 % якої потім розходиться по світу – захват перемагає дискомфорт.

Шахта «Родіна» – темна, вогка, задушлива, трохи совкова, зате багата на руду, і це вона перша заманила туристів у свої тунелі. Ще ніколи мене так не захоплювали болото, задуха й калюжі, мало не по коліна.

Ми йдемо до зупинки свого підземного транспорту, на якусь мить – зачудована тиша, тільки в голові моїй лунає «Лісова пісня»: «Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи», – це ж ми!

Попри всю дикість цього порівняння, наша група туроператорів, дипломатів (німецький консул і двоє поляків), екскурсоводів та кількох шахтарів нагадує мені тих потерчат із каганчиками. Та й зрештою, у кожного підземелля має бути своя містична історія.

Щоправда, моя версія прожила рівно кілька хвилин, аж поки один із наших провідників не стишив голос і не почав розповідати справжню химеру: щодня, рівно опівдні, у кожній шахті Криворізького залізорудного басейну гірники чують ревіння і стукіт коліс поїзда, хоча над жодною з них, чи й навіть поблизу, немає ніякої залізниці. Експерти приїздили з-за кордону, щоб з’ясувати, у чому річ, але марно. Потяг-привид залишається загадкою….

! DSC_7998

У старезну подобу вже реальної електрички, відкритої з обох боків, сідаємо обережно: до рейки не торкнись, кабель не зачепи, руки не висовуй – начальник ділянки застерігає на кожному кроці. Лункий скрегіт металу розбігається по тунелях, набираємо швидкість…

Якось мене дивом закинуло на знамениті атракціони Діснея, вони були найбільшим у житті екстримом аж дотепер, коли на колесах іржавої вагонетки без ременів безпеки й навіть дверцят я мчу, і кілометр землі над головою – «Діснейленд» не витримує конкуренції!

! DSC_8045

У нас за маршрутом штрек. За цим дивним і трохи кумедним для непрофесіонала словом – особливої краси стіна. Це сполуки порід, які невдовзі розірве на шматки потужним вибухом – таким способом тут видобувають руду, а потім відправляють на дробильно-сортувальну фабрику. І так роками, день за днем підривна суміш розбурхує поклади Криворізького залізорудного комбінату, що не знали турбот ще з часів докембрію.

! DSC_8138

Шахта влаштована горизонтами через кожні 75 метрів. На вироблення одного такого поверху потрібно в середньому 15 років, розповідає заступник директора з виробництва Віталій Передерій, водночас малюючи шахту на клаптику паперу. Народ зацікавлено слухає…

! DSC_8016

Неподалік, у сусідньому тунелі, бачимо бурильний комплекс – така химерна машинерія з довгими стрілами. Тепер уже ніхто не бурить породу вручну, як ми звикли вважати. Із цих слів можна уявити підземну ідилію, але хіба що коли читаєш, і аж ніяк тоді, коли з обличчя у тебе градом тече піт, а руки й фотоапарат – руді, бо в руді.

! DSC_8120

Зустрічаємо гірників на робочих позиціях. Вони нам раді: не щодня в шахті побачиш натовп витріщак, тобто дорогих гостей. Гірники охоче фотографуються з нами попри втому й пил на обличчях.

Команди повертатися назад не було, тож ми просто сновигали тунелем і так вийшли до сортувального відділу. Управна пані Тетяна тут перевіряє вміст заліза у видобутій руді. Поріг якості 46 %, усе, що нижче, відкидають, але не Викидають.

! DSC_8090

Шахтарі – люди завбачливі: ще століття, і поклади майже вичерпаються, тоді перероблятимуть оті (45 % і нижче) відходи. Наманікюреними (!) пальчиками, не завжди в рукавицях, пані лаборантка демонструє процес. У результаті – щойно роздроблений шмат руди містить 62 % феруму. Не багато, кажуть фахівці, середня якість.

! DSC_8099

До нашої електрички ще треба трохи пройти; вирішую освятити підземелля вічною поезією і драматично зачинаю вголос «Мені однаково»… Вірите чи ні, але так Шевченко ще ніде не лунав, лиш на тисячу шахт буває подібне лунання!

Крім нього, уже не чути інших звуків, хіба тільки чвакання жовтих підошов по болоті. Чекаємо на свій ліфт, у кожної машини тут залізний (це в в переносному сенсі слова) графік. «О, ви ж іще в кімнаті відпочинку не були», – вигукує наш провідник. Та ми й не наробилися нібито…

! DSC_8146

Кімната відпочинку – це дерев’яний стіл і лава, а вгорі лампочка. Кажуть, саме сюди надходить найбільше кисню, але, як не дивно, дихається тут важче, ніж у тунелях…

«Горизонт 1390 метрів», – знову сповіщає гучномовець. Ліфтова «клітка» поверне нас до світла, до свіжого повітря… Наші носові хустинки – уже мокрі ганчірки; я знаю, що нагорі прехороша Надя нагріла нам воду в шахтарському душі й поклала новенькі губки та мило біля таких самих нових сланців і чекає, але я не хочу туди, нагору.

! DSC_8179

У цих совкових чорно-рудих тунелях моя (чи все ж їхня?) «Родіна» зовсім інша, і я воліла би потайки зникнути на цьому горизонті, але… Високі копри з’єднують два світи, і через них проникає до глибин усе людське: турботи, радощі, обов’язки. Усі вони, а надто останні, змушують мене протерти серветкою «спітнілий» об’єктив і востаннє зупинити залізорудний момент, у який так щасливо довелося втрапити.

! DSC_8164

За подорож на шахту дякуємо ПАТ Криворізького залізорудного комбінату на чолі із Караманцем Ф.І.. та Криворізькій міській владі

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

five × four =