Юлія Колісник, фото автора
Показники термометра нині запевняють: «Ви у Африці», – і ми таки віримо.
Смалить сонце, здаля долинають нерозбірливі співи, на хиткому дерев’яному возі ми їдемо ушістьох: двоє африканців, пара журналістів, білява дівчина у солом’янім капелюсі.
За погонича – бабця Катерина, вони із сивою кобилкою тут – своєрідна служба таксі. По дорозі Кінг Ква Зулу – темношкірий чоловік з чудернацькими дредами – охоче бесідує з нами, особливо про мови, яких знає аж п’ять, але палко захищає рідну – зулу. Тим часом його син Айрі – хлопчак із зачіскою, як у тата, – завзято порпається в соломі.
Це хутір Обирок на Чернігівщині, фестиваль “Мама Африка”. На першому подвір’ї скраю досить велелюдно – це Welcome Centre, тут вас приязно зустрінуть, подарують вам стрічку і незвичайну карту хутора, натомість візьмуть 500 грн (вартість перебування за всі три дні).
Фестиваль вже давно почався, а люди все прибувають: тут і веселі компанії, і мандрівники-самітники, і цілі сім’ї поціновувачів етно. Зі стіни української хати на мене дивиться усміхнений Боб Марлі, з іншого боку ловлю спостережливі погляди дівчат-африканок. Це сестри Гоуп і Дебора – уродженки Нігерії.
– Невже ви прилетіли аж з дому заради цього фестивалю? – запитую.
– Та ні, ми з Тернополя. Навчаємося у медичному університеті. Наших земляків там багато, тож організатори фесту приїхали і запросили нас, – відповідає говірка Гоуп.
Каже, атмосфера тут справді, як вдома, а її мовчазна сестра лиш додає, що от лише краєвиди Обирка зовсім не африканські. Прощаюся з дівчатами, треба ще багато побачити…
Такий фестиваль відбувається тут вперше, однак в цілому ця місцина вже п’ять років зветься мистецькою і збирає гостей з усієї планети на завше цікаві дійства. На хуторі ж, як я довідуюсь, є лише семеро постійних мешканців, і наймудріша з них – баба Уляна. Інтуїтивно відчуваю: це явно цікавий «кадр», тож без запрошення йду в гості:
– Чи тут живе найшанованіша пані Обирка?
– Хех, ну да (впевнено!). Так а шо ж вам треба?
Я попросила тільки трохи розповісти мені про цей колоритний фестиваль, аж тут почалася прямо-таки інформаційна злива: «Африканці? Да-а, приїхали оце недавно, хліб молотять», – це бабця про афро-українські жнива, що паралельно відбуваються у рамках фестивалю «ХЛІБ своїми руками». Завзято провадить далі: «Я з ними ходила та й ціп побила, спортила, оно лежить. Жать, правда, не жала, бо приїхали вчора з Бахмача дівки, такі пожилі вже, концерт робить. Танцювали, співали та й в клуб пішли… А ви в клубі не були? Ні?! О-о-о, там красіво…»
І 87-річна бабця захоплено розповідає, як ходила до клубу, які фільми бачила у тутешньому “Кіносараї”, скільки коштують штани на афроярмарку – «то хіба ж баба буде носить такі, га?». Уся ця веремія неабияк звеселяє її життя, і раз по раз баба наголошує: «Це все Льо-о-оня…»
Так дізнаюся про засновника цього мистецького поселення Леоніда Кантера.
Вже потроху задкую до хвіртки (бо ж так і до вечора не переслухаєш), коли баба Уляна видає новий перл про африканців:
– Правда, я їх боюсь. Говорить з ними не вмію. От він (Леонід Кантер ред.) якось привіз до мене двох та й каже: «Бабо, знайомтеся», – і пішов по воду. А як я з ними знайомитимусь? А вони, знаєш, такі ловкі, самі обняли мене, поцілували, «Скільки вам, бабо, год? Як живеться?”
Бабця Уляна незчулася, як вже і нахваляє африканських гостей і тим самим, певною мірою, втілила мету фестивалю: подолання упереджень, ксенофобії та расизму. Переслухавши всі новини хутора, дізнавшись про найцікавіші місця, за її порадою, іду на африканський ярмарок.
Галас, барви, штовханина, яблуку ніде впасти – базар, він і в Африці базар, тут ця наша примовка набуває буквального змісту.
Тільки трохи дивують продавці своїм нетиповим крамом: традиційні полотняні штани з кумедними принтами (здається, третина гостей у таких ходить), гори всілякого намиста, накладне волосся для африканських косичок, які тут вам і заплетуть. Нашвидкуруч можна перекусити апельсиновими пундиками і ще якимись кручениками, назви яких я не розібрала.
Приязний африканець Ба частує прохолодними напоями, найпопулярніший з яких – баобабовий сік. Солодкава рідина білого кольору з цікавим присмаком, звідки мені знати, що це точно з баобаба? Але Ба запевняє: «З найсправжнісінького! Це традиційний напій, і кожен готує його по-своєму».
Гаразд, смакую, тим часом неподалік, в окремому наметі, для гурманів проводять кавову церемонію по-ефіопськи.
Такими наїдками, однак, ситий не будеш, тож люди поволі підтягуються до їдальні. По дорозі трапляються туристи з Франції та США. Слово за слово – і ми вже на місці.
Кажу так, бо конкретніше як «місцем» те не назвеш, «їдальня» тут розкинулася на крутому пагорбі у вигляді лавок, пеньків, кількох столів та сцени (на ній теж їдять). Із посудом, купленим у якогось химерного француза, підходимо по їжу.
З-за трьох величезних казанів усміхаються двоє сонячних африканок і зовсім юна українка Марта. Вона тут керує процесом: «Терезо, дивись, ополоничок «смол» насипаєш… Отак, «гуд!» – каже напарниці, і та, хоч удвічі старша, справно слухається малу.
На обід у нас – картопля, салат і борщ. Африка Африкою, а без української національної страви жоден етнофестиваль не обійдеться.
Окремого слова тут вартий хліб – на Обирку він дивовижно смачний. Чому? По-перше, від зернини до паляниці його викохують українці з африканцями під пильним оком старожилів хутора. По-друге, хліб тут не просто житній чи пшеничний, а з вершками, з насінням і навіть з яблуками.
Попоїли, додалося сил, і безжальне сонце ще не спалило наш інтерес. Знову обходимо територію, краєм ока зазираємо у “Кіносарай”, до славнозвісної пекарні (яка ж тут візерунчаста піч, вся у петриківських квітках).
Умільці проводять майстер-класи з народних танців, грі на джембе (африканські барабани), балакуни й оратори зібралися на дискусію «Африканське розмаїття – руйнування стереотипів», десь на полі вже зійшлися команди в українсько-африканському футбольному поєдинку… Фестиваль у розпалі, а надвечір тут чекають Катю Чилі, жартують: «Не тільки співатиме – ще й жатиме хліб».
У «Мами Африки» чимало спільного з ненькою Україною. Трохи в танці, трохи в одязі, щось у звичаях і щось у поведінці людей, дрібка до дрібки – подібності, а ми нібито й не такі різні етноси, як здавалося раніш. Простуємо стежкою, обіч старої хати темношкіра дівчина набирає воду з криниці, мазаної білим вапном… Вирушаємо додому, а український хутір Обирок продовжує фестивалити по-африканськи!