Василь Біленко

Надвечір ми кинули якір у бухті біля мису Суніо. Це популярне місце серед яхтсменів. По-перше, воно захищене від північного вітру мелтемі, який часто додає турбот вітрильникам наприкінці літа. А по-друге, через храм Посейдона, який височіє на скелі вже друге тисячоліття. «Сансет біля храму Посейдона, – зазивають рекламні каталоги, – один із найкращих заходів сонця у світі».

Частина команди підкорилася рекламі й попрямувала на човні до берега дивитися на диво природи. Я вирішив спостерігати за рухом світила через призму склянки з вином. Налив холодного білого, щойно з холодильника. Келих покрився потом, і я теж. Це один із випадків, коли думаєш: а життя таки вдалося!

! DSC_0874

Сонце поволі хилилося до горизонту, забарвлюючи все навколо у теплі золотисті кольори. Навіть неозброєним оком було видно купу туристів, які товклися біля храму, вибираючи найкращі місця для селфі. Сонцю скоро набридла фотосесія, і воно пірнуло в море спати. Останні автобуси, забравши туристів, спускалися по звивистій дорозі, щоб розвезти мандрівників по готелях. З’явилися перші зорі, із кожною хвилиною вони все яскравіше розгоралися на почорнілому небосхилі.

! DSC_0976

Вітер теж ущух, утомившись за день роздувати вітрила. Залишилася тільки невелика хвиля. Вона набігала з моря і розгойдувала яхти, на яких повмикали якірні вогні. І тепер лише за цими білими вогниками на верхівках щогл можна було розрізнити судна на стоянці. На березі машини розрізали темряву фарами, порушуючи нічну ідилію спокою і умиротворення.

Згадалося, як чотири роки ми також стояли тут, очікуючи нашу подругу, яка мала прибути сюди з аеропорту. Очікування скрашували гамірним застіллям, і, коли настав час їхати на берег, вибрали найтверезішого добровольця: кремезного бородатого хлопця із солідним черевом у червоних спортивних трусах. У темряві він нагадував нам воїна стародавньої Еллади. «Воїна» озброїли ліхтариком, заштовхнули на човна і відправили у ніч.

Він повернувся через півтори години (хоча до берега плисти не більше 5 хвилин), вдало виконавши місію – із подругою. І повідав історію нічного пошуку:

– Щойно пристав до берега – як побачив машину, що зупинилася біля пляжу. Подумав, що то таксі приїхало з аеропорту, і сміливо рушив назустріч, – інтригуючи, почав свою розповідь товариш. – Посвітив ліхтариком – аж то парочка прилаштувалася для романтичного побачення. Трохи їх налякав, перепросив, подався в один бік, а вони в інший.

– Бачу, знову якась машина їде, – продовжує «воїн». – Це вже, думаю, точно таксі: кинувся наперейми, як морський піхотинець. Свічу у вікно машини – а там знову ті двоє! Глипають на мене переляканими очима. Хлопець по газах і давай ходу звідси. Не знаю що він подумав, але так можна й охоту до дівчини відбити. Таксі ж зустрів лише з третьої спроби, – під загальний сміх завершив історію «воїн».

Чотири роки минуло, а наче вчора це було. Я підлив собі винця і закурив. Стало трохи сумно, але водночас і гарно. Храм Посейдона світився на скелі у променях прожекторів. Цікаво, скільки він побачив на своєму віку…

sounio n

Зморив сон, і я постелив просто на палубі. Улітку краще спати надворі, аніж у жаркій каюті.

Прокинувся серед ночі. Зовсім тихо, вщухли розмови на сусідніх яхтах, і тільки хвиля лагідно терлася об яхту, нагадуючи, що ми стоїмо на воді. Храм уже «вимкнули», вийшов повний місяць і залив бухту сріблом. Тишу порушило голосне хропіння на сусідньому катамарані…

Що може бути кращим за літній ранок на яхті? Прокинувся – і зразу плигаєш у воду. А вона така ніжна, така приємна, як колиска у дитинстві.

Поки не жарко, вирішили з товаришем сходити до Поседойна. Сіли на надувного човника – «тузика» по-морському, завели мотор і домчали до берега. Витягли «тузика» на пляж, десь метрів на десять від краю води. Я прив’язав мотузку від човна до каменя, що стирчав серед пляжу. На гору підіймалися вузькою стежкою серед колючих заростів, які боронили від нас храм. Восьма ранку, начебто ще й не гаряче, а піт струмками тече по всій площині тіла. Згадав холодне вечірнє вино. Ось воно, виявляється, де.

Храм Посейдона побудований 440 років до н. е. і був діючим принаймні до І століття нашої ери
Храм Посейдона побудований 440 років до н. е. і був діючим принаймні до І століття нашої ери

«Храм відкривається о дев’ятій», – читаю на табличці, прикріпленій до сітчастого паркану, яким огороджений Посейдон.

– Може, по каві? – заходимо до ресторану, розташованого неподалік.

У ресторані снували працівники.

– Ми ще не працюємо, – відмовили нам.

Приїхав перший автобус, із нього висипало зо два десятка туристів, які також хотіли потратити свої гроші на ранкові напої. Та греки були незворушні: відкриваємося о 9-й.

! DSC_0071

Дивно, у них криза, а грошей не хочуть… Замість кави насолоджуємося краєвидами: з трьох сторін мису Суніо видніється синє море, укрите ледь помітною ранковою імлою. У піску, майже під ногами, купалися куріпки (офіційна назва – європейські кеклики), чепурилися, обсипаючи себе пилом.

! DSC_0083

Дев’ята! Нарешті дорога до храму відкрилася. Ми заплатили по 8 євро за вхід, походили повз античні колони, пофотографувалися, почитали історію цього місця і рушили назад.

На пляжі на нас чекав сюрприз. Камінь, до якого був прив’язаний човен, омивався водами Егейського моря з усіх боків. Приплив! І хоча висота припливів у Греції не більше півметра, цього вистачило, щоб затопити півпляжу. Проте наш човен хтось дбайливо відтягнув на сушу, поставивши мало не під двері прибережної таверни.

– Давай зайдемо, кажуть, тут вино домашнє продається, – запропонував своєму супутникові.

Усередині поралася жінка, із відвідувачів – ми самі, очевидно, перші за сьогодні.

Вітаємося, пояснюємо англійською, що хотіли б вина купити.

– І хліба, – нагадує товариш.

Та жінка по-англійськи розуміє так само, як я по-грецьки, тобто ніяк. Але мову жестів ще ніхто не відміняв. Застосувавши всі свої акторські здібності (щоправда, їх у мене небагато), нарешті досяг мети.

– А, вино! – розуміюче усміхнулася жінка і поманила мене рукою в куток зали. Там стояло щось середнє між умивальником і комодом, із якого стирчали дві трубки із кнопочками над ними. Жінка поклала паперову серветку під трубки й натисла одну з кнопок.

Із трубки полилося червоне.

– Таке ти хочеш? – запитала мене жінка грецькою, але я її чудово зрозумів.

– Ні, я хочу біле, – показав на іншу трубку.

Жінка взяла порожню пластикову пляшку, натисла кнопку, і рідина солом’яного кольору поволі заповнила посудину.

– Будь ласка, – простягнула мені пляшку.

Я швидко поділив кількість вина на членів команди, включаючи жінок і дітей, і попросив ще.

Жінка дістала із холодильника пляшку з водою, воду вилила на підлогу, а замість неї запустила вино.

– Давайте ще, – не зупинявся я.

Вона усміхнулася, принесла із підсобки порожню посудину і поставила під трубку.

– Хліба не забудь, – нагадав товариш.

– І хліба ще нам треба, – показав я пальцями на рот і зімітував жування скоринки.

Три літрові пляшки вина і хлібину жінка поклала в пакет.

– Скільки з нас? – дістаю гроші з гаманця

– Два євро. І то тільки за хліб, – тицьнула пальцем у хлібину.

– А вино?

– Подарунок! – замахала руками як сигнальник на кораблі.

Стало незручно. По-перше, врятувала наш човен від втечі (а це вона витягла його на берег), а по-друге, взяти три літри вина на дурняк не дозволяли залишки совісті. Після тривалого торгу ми вклали їй у руки 10 євро, забрали пакет із покупками, сіли в човен, завели мотор і рушили до яхти.

Назустріч прекрасному літньому дню і новим пригодам.

Яхти на якірній стоянці біля мису Суніо

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

1 + 17 =