Володимир Ільченко, кандидат філологічних наук

За даними мовознавства та генетичної генеалогії, слов’яни виникли на основі змішання балтійських та іранських племен

Дискусії про спорідненість слов’ян, їхні братерські узи та спільне коріння тривають не одне століття. У наш час вони раз у раз спалахують у соціальних мережах, заохочувані та підживлювані численними ботами з російською пропискою, квазінауковцями та й просто божевільними.

У Росії ставлення до слов’янства подекуди набуває форм своєрідної релігії. Напевно, тому, що вони в це поняття вкладають якийсь особливий, лише їм зрозумілий сенс. Щось пов’язане з «російським світом», одержавленим православієм і протиставленням західній цивілізації. Вникати в ті хащі, у яких уже кілька століть плутається молода нація, що переживає період формування, сенсу не бачу.

Але тема спорідненості, «братерства» – справді цікава, особливо в контексті нинішньої війни – до речі, далеко не першої і, очевидно, не останньої між Україною та Москвою.
Хто ж такі слов’яни з точки зору сучасної науки? Чіткий критерій приналежності до слов’янства один – слов’янська мова. Отже, слов’яни – це народи, які розмовляють слов’янськими мовами. Спробуємо розібратися з цим докладніше.

Три гілки

Слов’янські мови характеризуються близькістю лексики (тобто набору слів), граматики (словозміна, побудова речень) та фонетики (вимовляння звуків та закони їх поєднання й чергування). Сучасні слов’янські мови прийнято поділяти на три підгрупи.
До східнослов’янських належать українська, російська та білоруська.

До західнослов’янських – польська, чеська, словацька, верхньолужицька та нижньолужицька. Дві останні поширені в деяких регіонах східної Німеччини.
Південнослов’янські мови охоплюють болгарську, словенську, македонську, а також сербську, хорватську, чорногорську та боснійську, що дуже близькі одна до одної.

Одна родина за столом

Відкритим залишається питання походження слов’янських мов, а отже, і самих слов’ян як етнічної спільноти.

Гіпотез існує чимало. Не станемо переповідати їх – про них багато написано у Всесвітній мережі.

Що ж до мов, то слов’янська група, за загальноприйнятим поділом, належить до індоєвропейської мовної сім’ї.

3628f5a3-9110-4c01-bcfc-9b4ca9c00bd5-2060x1340
A language family tree – in pictures. https://www.theguardian.com/education/gallery/2015/jan/23/a-language-family-tree-in-pictures
9272a86a-55b1-45b3-a84e-b8247ba98db4-1020x612
The European arm of the tree splits off into Slavic, Romance and Germanic branches. Here you can see the relationship between different Slavic languages. You can also spot some of Britain’s oldest languages clustered together. Photograph: Minna Sundberg

fe0733eb-8981-441d-9323-a9c635347ab8-2060x1236

До цієї сім’ї також входять групи романських мов (зокрема італійська, іспанська, французька, португальська, румунська, молдавська), германських (англійська, німецька, данська, голландська, норвезька, шведська, ісландська, ідиш, африкаанс та ін.), кельтських (валлійська, шотландська, ірландська, галльська, бретонська тощо), балтійських (литовська й латиська), а також грецька, албанська, вірменська мови.

Азійське крило індоєвропейської мовної родини представлене індійськими мовами (зокрема гінді, урду, кашмірі, панджабі, циганською) та іранськими (перською, таджицькою, осетинською, фарсі-кабулі, афганською, курдською та ін.).

Величезна кількість індоєвропейських мов не дожила до наших днів, деякі з них дали старт сучасним мовам, інші – канули в небуття. Серед мертвих – старослов’янська, латинь, давньогрецька, готська, санскрит, також іллірійська, фракійська та багато інших.

Вважається, що слов’янська, яку прийнято називати праслов’янською, як і інші перелічені мови, зародилася в межах праіндоєвропейської – відразу або спочатку разом із прабалтійською та прагерманською.

Частина науковців переконана, що спочатку існувала балто-слов’янська мовна єдність, яка з часом розпалася на дві гілки. Цим пояснюється близькість балтійських і слов’янських мов, які мають багато споріднених слів, спільне в граматичній структурі та фонетиці.

Колиска братніх народів?

У недалекому минулому картина слов’янського світу була дещо іншою. Кожне плем’я розмовляло власною мовою, і, скажімо, у давньокиївські часи існувало значно більше східнослов’янських діалектів – полянський, деревлянський, сіверський, улицький, новгородський, тиверський, дреговицький, дулібський тощо. Безперечно, вони зберігалися і в часи короткого існування Київської держави. Хоча вже тоді – у Х–ХІІІ століттях намітилися зачатки консолідації праукраїнських говорів і формування української мови, принаймні у великих за тодішніми мірками містах, передусім Києві.

А так звана давньоруська мова в інтерпретації радянських та російських науковців – це не що інше як фікція, покликана пояснити походження «трьох братніх народів» з однієї «колиски». Це була писемна мова, якою ніхто не розмовляв, оскільки в її основі лежала штучна старослов’янська, або церковнослов’янська, створена Кирилом і Мефодієм на основі одного з південнослов’янських діалектів для перекладу церковної літератури з грецької. Лише в окремі тексти – як-то в «Слово о полку Ігореві», «Повість врем’яних літ» та ін., потрапляли живі давньоукраїнські слова та звороти.
Про все це можна докладно почитати у всіляких вікіпедіях та спеціальній літературі, широко представленій в Інтернеті.

Де взялися слов’яни

Слов’янські племена з’являються на етногеографічній карті Європи – на території сучасної України – у сере­дині першого тисячоліття. У грецьких, арабських та готських джерелах вони фігурують як анти, склавени, сакаліба, венеди… Очевидно, вони розмовляли слов’янськими мовами, хоча жодного зафіксованого свідчення цього немає.

На яких територіях сиділи ті слов’яни раніше – достеменно невідомо. Дослідники вважають, що для давніх іноземних істориків слов’яни нічим не відрізнялися від скіфів, тож їх часто відносили до скіфських племен. Багато хто приписує слов’янське походження описаним Геродотом (V століття до н. е.) скіфам-орачам та скіфам-землеробам – на відміну від скіфів-кочівників і царських скіфів.

Лінгвісти датують зародження праслов’янської мови другим – першим тисячоліттями до н. е. Що ж вважати початком її існування?

Фрагмент скіфської пекторалі, знайденої в Товстій Могилі на Дніпропетровщині
Фрагмент скіфської пекторалі, знайденої в Товстій Могилі на Дніпропетровщині

Будь-яка мова розвивається імпульсами. Її поява не є чимось абстрактним і, як правило, зумовлюється певними історичними подіями – завоюванням одного народу іншим, «поглинанням», зумовленим масовим переселенням, утворенням міжплемінних союзів тощо. У доісторичні часи (тобто до появи письмової фіксації) етноси могли легко, протягом одного-двох поколінь перейти з однієї мови на іншу.

Процес поглинання однієї мови іншою підпорядкований чітким законам. Поглинута мова завжди залишає слід у мові-переможниці, таким чином змінюючи її.
Це ми спостерігаємо на прикладі українських міст, де російська витіснила українську, але сама російська – стала якісно іншою. Звуки, особливо голосні, у ній вимовляються відповідно до української фонетики.

Носії мови, звісно, не усвідомлюють цих змін. Так, російськомовні українці часто вважають, що розмовляють без українського акценту, більше того – чують «акцент» у москвичів, фонетика яких для російської насправді є нормативною.

У Європі немає жодної сучасної мови, яка б у той чи інший період свого розвитку не проходила стадій «суржикотворення»

Лексичні, фонетичні, граматичні сліди поглинутої мови у мові-переможниці прийшлого населення лінгвісти називають субстратом. Якщо мова прийшлого населення поглинається місцевим, її сліди називають суперстратом.

Саме зіткненням різних мов – близьких, споріднених і навпаки, зовсім далеких одна від одної – і пояснюється наростання міжмовних розбіжностей. Тобто, висловлюючись не зовсім по-філологічному, мови розвиваються шляхом утворення «суржиків», які швидко поширюються і стають «чистою» мовою.

При зіткненні неспоріднених мов «суржик» може виявитися таким потужним, що розпадається граматична структура мови-переможниці, лексика її стає невпізнаванно іншою, змінюється фонетична система.

У Європі немає жодної сучасної мови, яка б у той чи інший період свого розвитку не проходила стадій «суржикотворення». Скажімо, англійська – германська за походженням – має переважно романську лексику завдяки впливу нормандських завойовників. Фонетику їй також добряче «попсували» кельтські впливи. Врешті до наших днів англійська дійшла в такому «побитому» вигляді, що майже цілковито втратила свою граматику – у ній немає ані відмінків іменних частин мови, ані дієвідмінювання дієслів.

Французька мова – «покруч» латини, германських, італійських, кельтських та невідомих нам доіндоєвропейських мов.

У слов’янському світі жорсткого іншомовного впливу зазнала болгарська, яка втратила відмінки. Це сталося внаслідок ослов’янення тюркомовних булгар.
Вони засвоїли мову, але відмінювання слів їм не далося (по-українськи це звучало б приблизно так: «Сусід попросив моя лопата копати картопля, я сказав взяти її в сарай»). Нині в болгарській мові така граматика є літературною нормою.

Сучасна російська мова – відносно свіжий суржик східнослов’янських говорів, балтійських, фіно-угорських мов та «давньоболгарської» церковнослов’янщини, яка прийшла в Московію з поширенням православ’я. За визначенням російського просвітителя Миколи Добролюбова, вона є «безглуздою (бестолковой) сумішшю п’яти мов».

Українська – теж не виняток. Вона формувалася як слов’янсько-сарматсько-готський «суржик».

Але «суржики», завдяки яким народжувалися мови в доісторичні часи, жодним чином не заважають її сучасному існуванню та культурному розвиткові носіїв.

Повернімося до витоків слов’янської прамови. До її виникнення північ центральної та східної Європи населяли численні балтійські племена – голядь, кріва, дайнова, ятвяги, мазури, кривичі, дніпровські балти, погезани, помезани, пруси… Межа проживання балтійців пролягала від Вісли на Заході до Оки на сході, від Балтійського моря на півночі й до Києва на півдні (принаймні до Прип’яті та Десни).

На території сучасної України вони сусідили з іранськомовними скіфами (варто мати на увазі, що до сучасного Ірану вони жодного стосунку не мають).
До іранців, які населяли Наддніпрянщину починаючи з другого тисячоліття до н. е., належали скіфи, алани, саки, сармати, роксолани тощо, можливо, їхні попередники кімерійці.

Українська мова формувалася як слов’янсько-сарматсько-готський «суржик»

Напевне, у східній Європі існувало безліч іранських мов, жодна з яких до наших днів не дожила (найближчою до них можна вважати таджицьку, на думку деяких дослідників – осетинську), тоді як балтійські представлені сучасними литовською та латиською.

Ареали проживання ще не змішаних балтів та іранців окреслені відповідними археологічними культурами. Та головним індикатором розселення є власні назви географічних об’єктів, переважно річок, які збереглися до наших днів.

Типово балтійські імена носять річки Бережесть, Грезля, Вересоч, Клевень, Обеста, Сож і сотні інших.

Іранські назви мають Дніпро, Дон, Дністер, Турія, Хорол, Серет, Рудка, Есмань, Удай. Сам Київ зобов’язаний своєю назвою, а може, й появою скіфському ватажкові на ім’я Кий.

На стику мов

У середині першого тисячоліття одне чи кілька балтійських племен мали тривалий контакт з іранцями. Можливо, скіфи підкорили балтів або ж утворили з ними міжплемінний союз для захисту від зовнішнього ворога – скажімо, інших скіфів.

«Підкорені» розмовляли балтійською мовою, яка витіснила, чи поглинула, скіфську.
Обидві мови споріднені, оскільки належать до індоєвропейської сім’ї, але на той час уже сильно відрізнялися одна від одної.

Іранська таким чином стала суперстратною для нового «суржика», який під її впливом втратив частину старих балтійських звуків, а слова перебудувалися так, що всі склади стали закінчуватися лише на голосні: почав діяти так званий закон відкритого складу.

Новоутворений «суржик» і отримав через півтори тисячі років назву «праслов’янська мова».

Де формувався той первісний праслов’янський «суржик», достеменно невідомо. Але напевно – десь на прикордонні між ареалами поширення двох індоєвропейських гілок. Це могло бути на берегах Вісли в нинішній Польщі, у Карпатах, у Києві чи в Поліссі.

Етап іранізації балтійського говору міг тривати протягом життя двох – трьох поколінь. Це відбувалося у першій половині першого тисячоліття нашої ери. Балто-іранський «суржик» увібрав низку слів скіфського походження: собака, рай, бог, пан, почвара, базікати, балакати тощо.

Закон відкритого складу, який став головною рисою нового «суржика» залишається однією з найбільших загадок історичного мовознавства. Його дія тривала кілька століть, можливо, до історичних часів. Принаймні у старослов’янській мові Кирила й Мефодія він простежується доволі чітко – усі склади закінчуються на голосні звуки, зокрема й на «-ъ» та «-ь» (короткі «о», та «е»): столъ (читається «сто-ло» – українською «стіл»), брегъ («бре-го» – берег), нощь («но-штє» – ніч), Перунъ («Пе-ру-но» ) і т. д. Потім ці короткі звуки у слов’янських мовах зникли, що спричинило чергову перебудову всієї фонетичної та морфологічної систем.

Деякі вчені пояснюють дію закону відкритого складу якимись внутрішніми закономірностями розвитку мови, хоча скоріш за все він мав субстрактне походження, тобто залишився із котроїсь поглинутої мови. Жодна з відомих нам європейських мов його не має. Із найближчих він притаманний лише мові суахілі, поширеній у східній Африці (давній «суржик» арабської та мови банту), але важко уявити собі якийсь її зв’язок з праслов’янським світом.

Існує гіпотеза про трипільське походження цього фундаментального фонетичного закону, котрий як субстрат передався одній з іранських мов або напряму праслов’янській. Але вагомих доказів цього ми не маємо.

У готському стилі

Ще одним етапом «суржикотворення» праслов’янської стала її взаємодія з мовами германських племен, зокрема готів, у середині першого тисячоліття. Прийшовши з північного заходу, годь, як її називали слов’яни, завоювала середню Наддніпрянщину й утворила свою державу. Потім готи асимілювалися зі слов’янами, деякі відійшли на Захід та Південь, зокрема в Крим, де проіснували до ХVІІ століття. Від германців слов’янська взяла чимало слів і, напевно, якісь фонетичні особливості. Не виключено, що саме під їхнім впливом закон відкритого складу почав занепадати, бо германці, звісно, його не мали.

Зокрема, нам відомі такі лексеми германського походження: щирий, спритний, гаразд, глей, блюдо, дошка, бук, скло, котел, дружина, художник, тин, сваритися. Можливо, і саме слово «говорити».

На той час (ІV – початок VІІ століття) слов’яни під впливом зовнішніх сил консолідувалися в племена антів та склавенів. Анти мешкали в середній Наддніпрянщині, склавени – на півночі від Дунаю – аж до Полісся.

На півночі слов’яни, асимілюючи балтів, продовжували піддаватися субстратному впливу їхніх мов, південні – мові сарматів, аланів та інших іранців, а також готів.
Все далі і далі…

Подальша історія окремих слов’янських племен досить докладно описана в літературі, що представлена і в Інтернеті. Додамо лише, що формування слов’янських мов – процес заплутаний і не завжди прозорий. Племена розпадалися, об’єднувалися, підпадали під залежність від інших етносів. Утворювалися нові й нові «суржики», слов’янські діалекти віддалялися одне від одного.

Так, українська мова отримала від іранців, крім численних слів, такі фонетичні особливості, як фрикативне «г» (білоруська й частина південнослов’янських мов – також), так званий ікавізм – розвиток звука «і» на місті дифтонгів «ie» (ліс, дві, річка) та історичних «о», «е» в закритому складі (міст – мосту, попіл – попелу), отвердіння м’яких приголосних.

Святкування давнього слов’янського свята – Купала
Святкування давнього слов’янського свята – Купала

Російська та білоруська – дістали акання від балтійських мов, російська – акцентування – від фіно-угорських. Південнослов’янські мови зазнавали впливу іллірійської, фракійської, грецької. Польська – перейняла від балтійських дзекання та відому «шиплячість», а також від італійських особливе акцентування (наголос на передостанньому складі). Чеська від угорської – систему довгих і коротких голосних (можливо, вони мають відповідний спільний субстрат).

Браття по R1a1

Розвиток генетичної генеалогії допоміг пролити світло на міграції давніх народів та виявити так звані гаплогрупи, пов’язані з тим чи іншим етносом.

Як і слід було очікувати, якогось особливого генетичного маркера для слов’ян, на відміну від кельтів, германців, берберів, семітів тощо, не існує. Народи центральної та східної Європи характеризуються високим показником Y-хромосоми з назвою R1a1, яку деякі російські «патріоти» вважають «ісконно» російською чи принаймні слов’янською. (Y-хромосома, як відомо, передається по батьківській лінії протягом тисячоліть у незмінному вигляді.)

На наше переконання, R1a1 у Європі пов’язана якраз із давніми носіями балтійських мов. Вплинувши на формування праслов’ян, балти продовжували асимілюватися з населенням нинішньої Білорусі (голядь, ятвяги), Польщі (пруси), центральної Росії, північної України, частково Німеччини, Норвегії, фіно-угорських Естонії та Фінляндії.

Тож нині R1a1 особливо поширена серед українців, білорусів, поляків, частини росіян, котрі живуть уздовж кордону з Україною, Білоруссю та балтійськими країнами, народів Балтії, у тому числі Естонії, а також північно-східних німців (загалом від 30 до 50%). Водночас її значно менше в південних слов’ян – хорватів, босняків, болгар тощо (7–20%).

***
Отже, слов’яни як носії споріднених мов можуть вважатися «братніми» тією ж мірою, як скажімо, представники романських, германських чи кельтських мов. Важко собі уявити німця, який називатиме «братом» англійця чи носія ідиш. Або ізраїльтянина, який брататиметься з палестинцем, адже іврит і арабська – споріднені мови семітської групи. Та й жоден хорват серба братом не назве, не кажучи вже про боснійських мусульман, які вважають рідними людей за зовсім іншою ознакою.

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

13 − 6 =