У Мілані ми опинилися майже випадково: зранку прилетіли з Києва у Бергамо, а увечері потрібно летіти на Барселону. Здали речі в багажну кімнату (знаходиться за межами аеропорту), купили квитки на автобус (5 євро в один кінець) і приблизно за годину вже були на центральному вокзалі Мілана.

Василь Біленко, фото автора

dsc_0248
Реклама автобусної компанії

Плани щодо міста були такі: подивитися Міланський собор Duomo di Milano і галерею Віктора Еммануїла II, по можливості – знамениту Ла Скалу. В кіоску купили каву й карту, намітили приблизний маршрут і рушили вперед.

На відміну від похмурого пізньожовтневого Києва, Мілан випромінював різнокольоровий оптимізм і комфортне тепло: +20.

Чимало зелені, парки, але водночас – немає характерного для наших міст колгоспного бруду. Відкритої, незасадженої землі я не помітив. Якщо росте дерево – то навколо або трава, або гравій, або соснова кора.

Багато рослин висаджено в діжки: із бетону, керамічні чи металеві, вони, окрім агротехнічної функції, виконують і захисну. Обмежують виїзд автомобілів на тротуар. Тротуари широкі й чисті, машини на них паркувати не прийнято. Для пішоходів – повна свобода!

dsc_0316
Рослини висаджують навіть на дахах

Рослини втім є не тільки на землі: практично кожен дах – це чиясь тераса, на якій обов’язково росте справжній ліс. Кущі, квіти, дерева, трава. Це не тільки красиво, але й добряче економить електроенергію. Адже через зелені насадження дахи майже не нагріваються, а значить, кондиціювання потрібно значно менше.

dsc_0297
Маленькі машини користуються попитом

Задерши голови, ми намагалися розгледіти всі деталі зелених терас. Трохи опустивши очі, поглядом вперлися у нічим не примітну сіру будівлю, поблизу якої на табличці було зазначено, що це і є Ла Скала! Театр виглядав, як клуб райцентру Велика Бурбулаївка.

dsc_0420
Театр Ла Скала

Львівська, київська чи одеська опери і Ла Скала – це як золотозубий колонізатор поруч із замурзаним сомалійським хлопчиком. Ну, не все те золото, що блищить…

dsc_0625
Міланський собор. На передньому плані – мала архітектурна форма

Ще кілька кварталів, і нарешті ми прибуваємо до собору. Собор не розчарував! Сліпучо-білий на тлі темно-синього осіннього неба, він був схожий на ракету, яка ось-ось зірветься із площі і порине в космос. Стрімкий, красивий, із безліччю деталей. Чимось нагадує собор Святого Сімейства в Барселоні, тільки значно оптимістичніший. І обліплений з усіх боків людьми, які, немов коти, грілися на сонці.

dsc_0544
Міланці прямують на обідню перерву. Галерея Віктора Еммануїла II
dsc_0514
Поліції у Мілані багато. Одягнені яскраво, майже святково

Після кількох кадрів «я і собор», ми перемістилися в галерею Віктора Еммануїла II – крите приміщення, де розташовані бутіки та ресторани. Якраз була пора обідньої перерви, і місцевий офісний планктон прямував через галерею до сквериків, аби там, на природі, з’їсти взятий з дому бутерброд. З пивом, колою чи всухом’ятку.

dsc_0338
Вуличне кафе

Футболіст Андрій Шевченко для міланців теж саме що Олег Блохін для киян 30 років тому. У складі міланського клубу він завоював практично всі можливі футбольні трофеї

Міланці нагнали апетит, тож довелося відвідати вуличну піцерію, оскільки домашні бутерброди залишилися вдома. «Україна? А, Шевченко!» І власник піцерії приніс обід. Футболіст Андрій Шевченко прожив у Мілані сім років: із 1999-го по 2006-й, ставши найуспішнішим міланським бомбардиром.

Йти далі було несила, до вокзалу поїхали на міланському метро.

А там автобус, аеропорт, і прощавай, Мілан!

dsc_0634
Туристки на прокатних велосипедах

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

10 − 2 =