Одна яхта, два тижні, чотири острови і тисяча миль в Атлантиці
Василь Біленко, фото автора
Листопад 2014-го, місто Ла Лінья, марина Алкадеса, сонячний ранок. Скеля Гібралтар натискає на марину своєю 426-метровою висотою.
Ми прямуємо до міста, аби скупитися перед 600-мильним переходом до острова Мадейра.
На сусідньому причалі помічаємо яхту із київським номером на борту.
– Слава Україні! – вигукуємо у відкритий яхтенний люк.
– А я не знаю, что отвечать – з’являється із середини голова. – Я из Севаста.
Толік, так звати хлопця, капітанить на цій яхті в Іспанії. Власник –український екс-міністр-втікач, ім’я якого Толік не розголошує. Яхта йтиме на Канари для участі в ARC (Atlantic Rally for Cruisers), атлантичному переході для круїзних яхт, який проводиться щорічно за маршрутом Гран-Канарія – Сент-Люсія (Кариби).
Толік радить заправлятися соляркою не в Іспанії, а «за рогом», у Гібралтарі. Що ми й робимо, відшвартувавшись в Іспанії.
Заправник на Гібралтарі, узрівши жовто-блакитний прапор, заявив, що вартість дизелю у нього нижча за українську. Майже не збрехав – 1,1 євро за літр. Дозволив поблукати по території заправки, за межі якої нам виходити зась: потрібна британська віза (зараз, 2017-го, маючи в паспорті мультишенген, можна відвідувати Гібралтар без британської візи).
3 листопада, 14.00. Відшвартовуємося. Наступна тверда поверхня очікується через 4-5 діб.
За прогнозом – уночі сильний західний зустрічний вітер до 35 вузлів, який о дев’ятій ранку наступного дня має ослабнути й зайти з півночі. Ми повинні прибути на Мадейру не пізніше ранку 9 листопада, оскільки цього дня один із членів команди вилітає назад на Київ.
Плануємо якомога далі просунутися до посилення вітру, перечекати в морі, і далі рухатися у швидкому темпі.
На столі парують стейки із телятини. До них – спагеті із твердих сортів пшениці, іспанське вино, позаду освітлений сонцем Гібралтар, а попереду інтригуюча, але приємна невідомість. Життя вдалося!
На яхті нас семеро. Розбиваємося на вахти: двоє чоловіків по три години. Я не беру участі, але завжди напоготові.
Із заходом сонця вітер посилюється, здіймається хвиля. Опівночі дме 30 вузлів з поривами до 35. Це не шторм, але плавання далеке від комфорту. Висуньтеся на швидкості 60-70 км з машини і ви відчуєте цей вітер!
Усередині яхти гармидер – б’ється скло, падають телефони і планшети, важкі предмети перекочуються від борту до борту.
– Там як у блендері, – жартує товариш, в черговий раз висунувшись назовні, щоб блювонути за борт.
Намагаємося триматися проти вітру і хвилі, але згодом міняємо тактику: йдемо до хвилі приблизно під кутом 40 градусів. Вітрила не ставимо, використовуючи тільки рангоут (щоглу) і двигун. Швидкість – 1,5-2 вузла. Десь у Африці блимають вогні Танжера і його околиць, за милю від нас дрейфує велике судно.
А може варто було почекати до ранку на березі, – вкотре питаю сам себе. – Тоді не факт, що встигнемо на Мадейру. Якщо вітер посилився точно за прогнозом, так само має і ослабнути – заспокоює внутрішній голос.
До вітру підключається злива. Куртка-непромоканець добре захищає вище пояса, а що нижче – мокре, як хлющ. Дощова вода часом змінюється на морську: коли яхта черпає носом хвилю, і та, перекочуючись тринадцять метрів (довжина яхти), досягає корми і нас.
Ніч тягнеться неймовірно повільно. Звертаємося до всіх відомих богів, вітру й океану та вони поки не чують: пориви вже сягають 40 вузлів. Це справжній 8-бальний шторм.
Згадується фраза із книжки відомого англійського яхтсмена Адларда Колса «Під парусом у шторм»: всі яхтсмени, хочуть вони того чи ні, рано чи пізно потрапляють в шторм. І зазначає основну причину: поспішають до місця призначення, бо закінчується відпустка.
Нарешті світанок. Океан білий від піни і дощу. На мокрі речі уваги вже не звертаєш – погляд прикутий до годинника. Дев’ята!
Раптом вітер поступово вщухає, пориви не більше 30, і змінює свій напрямок, зайшовши з півночі. Це диво! І який точний прогноз на http://passageweather.com.
Такий вітер нас цілком влаштовує, ставимо вітрила й прямуємо тепер уже своїм курсом. Хоча слово «прямуємо» не зовсім точне. Вітер змінився, а хвиля ще ні. Її висота (за тим же прогнозом) – 4-5 метрів. І котиться просто в ніс. Яхта повільно здіймається на гребінь і з гуркотом падає донизу.
Найбільше це відчувається у носовій каюті, де скоцюбившись у вологій постелі, я намагався заснути після безсонної ночі.
Потужна сила підіймає догори. Мить невагомості, тіло майже відривається від ліжка, безкінечно довгий політ у прірву і удар об воду, немов об асфальт. Яхта здригається і здається, ось зараз розпадеться на тисячі маленьких яхточок.
Сну тут точно не буде – перебираюся до кают-компанії.
Час тече нерівномірно і не має абсолютно ніякого значення. За простір відповідає автопілот, який веде нас курсом 260. Другий день проходить як увісні.
Ранок третього дня сонячний. Команда весело ділиться деталями штормової погоди.
– Ваня стояв у кают-компанії біля правого борту. Потім підстрибує, перекручується у повітрі, перелітає через стола і приземляється на дивані біля лівого борту, – сміється Роман. – Ти що спецназівець, морський котик?
– Ваня, ти тільки більше стейки не роби. А то після них увесь час за бортом висиш, – звертається до «кока» Андрій.
На столі в кокпіті з’являється каструля із супчиком. Команда розправляється зі стравою і просить ще.
Життя налагоджується.
Хвиля довга, вітер до 20 вузлів, яхта спінює воду форштевнем, долаючи одну милю за десять хвилин. Позаду – половина шляху. На четвертий день вітер втомився і зник.
Океан розправився і не віриться, що буквально позавчора він намагався розтрощити яхту.
Метрів за двадцять помічаємо черепаху. Метрова істота лежить на спині й діловито гризе целофановий пакет. Помітивши гостей, черепаха перевертається у нормальне положення, зиркає оком, робить вдих і пірнає від гріха подалі.
Захотілося черепахового супу…
Переможне просування на захід уповільнюється. Йдемо на двигуні – сьогодні вже сьоме, післязавтра літак додому.
– Ви яхта «Сара»? – чути англійською із радіостанції. – Це танкер «Арктика», нам повідомили, що зникла яхта «Сара».
Танкер проходить за півмилі від нас. Ми кажемо, що ми не «Сара», а «Піна Колада».
– А вы говорите по русски? – питають із танкера.
– Немножко говорим – відповідаємо.
Надають нам прогноз погоди (вітер буде!), цікавляться, чи потрібна допомога і які є прохання.
– Та ніби ніяких, – закінчуємо сеанс зв’язку. І вже через хвилину кричимо навздогін: – Крым верните!
8 листопада, п’ятий день подорожі. На горизонті видно три пірамідки – це острів Порто-Санто, сусід Мадейри. Земля! Очікуваної ейфорії немає, але рухатися вперед, бачачи землю, значно приємніше.
Рух вперед зупиняє марина Квінта до Лорда на сході Мадейри, куди ми дісталися о 17-й годині. За 123 годин здолали понад 600 морських миль, середня швидкість – близько 5 вузлів. Результат не рекордний, але позитивний.
На 9 каналі викликаємо марину. Відгукуються і просять почекати. Зустрічає хлопець на моторці. Махає рукою, веде за собою і показує місце. Висаджується на пірс і приймає швартові. За 20 хвилин оформляє документи в офісі. Одна людина на всю марину! Ще й сміття прибирає. І швець, і жнець, і в марині молодець…
Зранку орендуємо дві машини і намотуємо кілометри на серпантинах Мадейри. Я на острові вдруге, але захоплення не проходить. Скелі Ponta de São Lourenço, біля підніжжя яких розбиваються велетенські хвилі, блакитна безодня на всі чотири сторони, вітер, який валить з ніг.
По дорозі – ландшафти із фантастичного фільму. Марна справа описувати краєвиди: Мадейра унікальна.
Дістаємося до міста Сантани. Славиться своїми яскравими хатками під очеретом.
Більшість хаток – це магазинчики із крамом, сувенірами чи мадерою. В одній із хиж (не розфарбованій і занедбаній) живуть алкоголіки. Жінка, вбрана в якесь лахміття, вибігла на вулицю впіймати курку, яка хотіла вмерти під колесами нашої машини.
На центральній площі два десятки місцевих жителів у старовинних костюмах зображували традиційне весілля. Процес знімало телебачення.
Голод пригнав до ресторану.
– Яка у вас є місцева страва? – цікавимося у приємної офіціантки.
Вона радить взяти котлету. Згадую смачні котлетки із свинини, які робила бабуся в дитинстві… Шлунок підтвердив правильність рішення.
– Мені котлету! Ну і вина місцевого звичайно!
Пройшла вічність, аж поки не принесли котлети. Це були здоровенні (кілограмові точно) шматки м’яса, смаженого на грилі. Гора картоплі, купа салату. Година пішла на боротьбу з котлетою. За перемогу!
Завершили нашу поїздку у Фуншалі, столиці острова. Атмосфера блаженства, унікальна рослинність, португальська архітектура…
250 миль до Ла-Пальми після п’ятиденного переходу видаються прогулянкою. Прощавай Мадейра!
Нарешті погодні умови ідеальні: вітер до 20, хвиля попутна. Наша швидкість 7-8 вузлів, максимум – 9, коли з’їжджали з хвилі. На ніч паруси рифили (зменшували площу), про всяк випадок перестраховуючись. На підході до Ла-Пальми – штиль і дощ. Марина знаходиться у самому кінці порту, і, щоб дістатися до неї, необхідно отримати дозвіл диспетчерської служби. До речі, у XVII столітті порт на Ла-Пальмі був третім по величині портом у Європі.
Дозвіл отримали, і на світанку, великодушно пропустивши поперед себе здоровенний контейнеровоз і круїзний лайнер, гордо зайшли в Санта-Круз-де-Ла-Пальма, столицю п’ятого за розміром острова канарського архіпелегу.
Марина затишна, двоповерхова, з ресторанами і магазинами. До центру міста – 10 хвилин неквапливої ходи.
З Ла-Пальми почнеться черговий кінець світу. Поки що спить вулкан Кумбре В’єха, який рано чи пізно прокинеться і вибухне. Відколеться західний шматок острова, впаде у воду, спричинить гігантське цунамі, яке зі швидкістю 500-800 км добіжить до США і зруйнує все Атлантичне узбережжя…
Тому, поки острів цілий, варто його обдивитися.
Прийшли прикордонники-митники, попросили паспорти, документи на яхту і капітанські права. Перефотографували і повернули, порадивши взяти машину для ознайомлення з островом.
– А машини уже розібрали, – ошелешив «прокатник» автомобілів. – Зранку прийшов круїзер, набігли пасажири, і прокатних машин в Санта-Крузі не залишилося.
Ми переконалися в цьому, обійшовши всі контори.
Санта-Круз називають містом балконів. Не сучасних склопакетних потвор, а витончених дерев’яних із різьбою і з рясною рослинністю. Квіти, кущі, трава ростуть на балконах. Тільки дерев ще не вистачає.
Мова уже якась зрозуміліша: іспанська, а не португальська. Буенос діас, граціас, маньяна… Майже рідна.
Наймаємо 6-місне таксі за 60 євро на дві години. Часу вистачило, аби піднятися на 1400 метрів і побачити найбільшу у світі кальдеру (кратер) вулкана – 9 км в діаметрі. Мільйони років тому ми б перетворилися на попіл, стоячи на цьому місці (та й хто б нас завіз сюди тоді), а зараз приємна прохолода соснового лісу схиляє до сну.
На одній з табличок зазначено, що такого-то року тут дув вітер швидкістю понад 300 км на годину. Сосни висмикувало із землі, як буряки на городі.
Повертаємося до міста. Вечеря, і о 22-й рушаємо на Гомеру, до якої 40 миль.
Ніч зоряна, видимість ідеальна. Одразу чотири Канарських острови сяють вогнями: позаду Ла-Пальма, попереду Тенеріфе і Гомера, а далеко праворуч – Ієрро (найменший і найзахідніший канарський острів). Відстані між островами – 50-100 км.
«Світає, край неба палає…». Сонця ще не видно, але хмари забарвилися у гарячі кольори. Такі світанки можна і не фотографувати – вони й так стоятимуть перед очима довго…
Заходимо в марину в центрі Сан-Себастьяна – столиці острова Гомери. Я тут втретє, і тому все навколо знайоме. Гомера полюбилася Христофору Колумбу, і він побував тут від двох до чотирьох разів (за різними джерелами).
По-перше, на Гомері він заправлявся водою і провіантом, Гомера була його останньою сушею перед плаванням до Нового Світу…
А по-друге, губернаторша острова була його пасією.
На острові повно туристів – листопад вважається високим сезоном. Але цього разу нам пощастило – останню машину в прокаті забрали ми. Тунелі, серпантини, тераси…
З північної частини острова видно Ла-Пальму, де ми були вчора. Зі східної – Тенеріфе, де будемо завтра. На вершині Гомери нічого не видно – суцільна біла хмара «осідлала» найвищу точку острова – 1488 метрів. Десь у цій імлі ростуть лаврові ліси, унікальна особливість Гомери.
Гірський ресторан, місцева страва – коза. Смачно, і така порція, що на два дні вистачить.
На центральній площі Сан-Себастьяну обрізають платани, батьки чекають своїх чад із англійської школи, відкривається кафе, де збираються яхтсмени, Каса Колон (будинок Колумба) вже зачинений. Чесно кажучи, робити в ньому нема чого – музейчик бідненький.
На горі розташувався готель Ель Парадор. Збудований у 1928 році, у колоніальному дусі, дуже стильний. У внутрішньому дворику – фонтан і купа постояльців із планшетами (фонтан – зона вай-фай), у дворі справжній ботанічний сад. Басейн, лавочки з видом на вулкан Тейде на сусідньому Тенеріфе…
О 4-й ранку виходимо у море. Штиль, тепло. О восьмій нас вітають гринди – невеликі кити (трохи більші за дельфінів; 5-6 метрів), які ліниво лежать на воді. Живуть зграями, харчуються рибою, пірнають на глибину до 600 метрів.
На Тенеріфе є навіть спеціальні денні екскурсії – спостереження за китами. Гринди чомусь уподобали протоку між Гомерою і Тенеріфе, мабуть через велику кількість туристів.
О 16-й прибуваємо в марину Радазул неподалік від Санта-Крузу-де-Тенеріфе.
Здаємо яхту. Все. До наступного океанського плавання.