Цього літа у нас сталася велика подорож по Середній Азії. Спочатку суворий спортивний гірський похід по Тянь-Шаню, а потім довга дорога додому. Можна було просто сісти в літак, але ж ми не шукаємо легких шляхів, тому майже від самого китайського кордону і до України добиралися по землі. Де поїздами, де автобусами, де автостопом, де пішки… В основному рухалися по древньому Великому шовковому шляху, з невеликими відхиленнями, продиктованими сучасністю.

uzbek-img_0661
Залишки Аральського риболовецького флоту. Знімки зроблені на дні пересохлого Аральського моря біля міста Муйнак в Узбекистані

uzbek-img_0656

Але розповісти хочу про невелику ділянку подорожі, де ми з шовкового шляху звернули – про Каспійське море. Каравани йшли в обхід, але зараз там Туркменістан, а за ним Іран, і в обидві ці країни потрібно оформляти візу, тому море ми вирішили перетнути безпосередньо

Максим Горпенюк, фото автора

Варіантів перепливти Каспій не так багато: пасажирські пороми ходять за маршрутами Туркменбаші-Баку і Актау-Баку. У кожного варіанту свої переваги і свої недоліки. Туркменський відправляється регулярно, точно за розкладом, але потрібна віза.

Казахський абсолютно непередбачуваний – єдине, що про нього можна було з’ясувати заздалегідь, – це ціна квитка. Час у дорозі залежить від погоди, розкладу немає взагалі, пороми ходять «кілька разів на місяць». Коштує це сумнівне задоволення 120 доларів США, рівно стільки ж, скільки літак. Але тим цікавішою обіцяє бути пригода.

В Lonely Planet написано «Актау – найбільш дивно розташоване місто колишнього СРСР. З одного боку воно обмежене морем, з усіх інших – пустелею». Від себе додам – сотнями кілометрів пустелі. Зараз тут знайшли нафту, побудували порт – у міста з’явилося якесь обґрунтування. В радянські ж часи воно дійсно виглядало «дуже дивно розташованим». І єдине, що пояснювало його існування – уранові копальні. Які, зрозуміло, були суворо засекречені.

aktau-info_com_foto_0023
Панорама Актау

В Актау (а точніше, на найближчу до нього залізничну станцію Мангишлак) ми прибули легендарним «триста десятим гастарбайтерським». Це поїзд, який тридцять годин йде по пустелі. У ньому всі вагони – загальні. І ніколи немає жодного вільного місця. Тому що триста десятий – один з двох основних маршрутів міграції узбеків на заробітки.

Другий – автобуси Ташкент-Москва, але вони йдуть з протилежного кінця Узбекистану… Для повноти відчуттів: ми сідали в цей поїзд не на кінцевій, а посередині маршруту. Тобто, щоб зайняти звільнене місце, потрібно вскочити у вагон першим. Найпершим.

На станцію ми прийшли за дві години до приходу поїзда. Так надійніше, розклад в Узбекистані річ дуже відносна. Через півгодини прибув поїзд. Місце зупинки нашого вагону було вирахувано заздалегідь. Як тільки вдалині з’явився локомотив – рюкзаки на плечі, позицію «низький старт» прийняти. В результаті підготовки мені вдалося опинитися прямо перед дверима вагона і ще на ходу взятися за поручень – небувале везіння.

Але ось поїзд зупиняється, двері відкриваються – люди на пероні шикуються живим коридором, випускаючи прибулих. Все дуже чинно і чемно – дідусям допомагають спустити сумки, бабусь підтримують під ручку. Але от всі бажаючі вийшли – і тут починається хардкор! У двері всі кидаються одночасно. Я стояв, тримаючись за поручень, але якась бабця повисає на моїх руках, відкриваючи шлях своєму дідові…

Інша вчіплюється в рюкзак, норовлячи відтягнути від поїзда… Скориставшись моментом, чоловік, що стояв поруч, вилазить по поручнях вгору, щоб проникнути до вагону на плечах. Але це вже не перший наш узбецький поїзд, вивертаюсь від бабці, пірнаю – чоловік застряг над моїм рюкзаком, а нам вдається зайняти дві бічні полиці!

Хвилина – вільних місць більше немає, і всі знову стають вічливі і чемні.
Інакше ніяк – температура на вулиці +45, скільки у вагоні, не знає ніхто, але атмосфера як у лазні і до активних дій не спонукає. До того ж узбеки свято дотримуються етикету, і всі сидять в світлих сорочках, темних брюках і туфлях. Ніхто не роздягається до трусів, ніхто не п’є горілку – максимум, що вони можуть собі дозволити, – це промокнути чоло хустинкою. І це фактично в лазні на колесах.

Загалом в Актау ми прибули підготованими до місцевих реалій. Логічно припустивши: ящо пором ходить з порту, то і квитки повинні продаватися там же, неспішно рушили в напрямку моря. Прийшли в порт до десятої ранку і тут – диво, бачимо, що з порому висадилися іноземці.

Кидаємося до найближчої людини у формі – де тут у вас можна купити квитки на корабель, поки він не пішов? Ніде, кажуть, не можна. Тільки в місті, п’ятий мікрорайон, будинок 29, кв 1. Інших варіантів немає.

Безнадійно їдемо назад у місто, знаходимо цей будинок (вулиці в Актау не мають власних назв, зате будинки часто мають, замість номера), заходимо в квартиру – дійсно, квитки продаються тут. Але цей пором вже пішов, коли буде наступний – ніхто не знає, квитки з’являться в продажу тільки після приходу його в порт, і то, якщо будуть вільні місця. Заходьте ще, кажуть нам гостинні касири і замикають зовні двері. Пором пішов, робота у них закінчилася.

Ну що ж, вирушаємо на пляж і розбиваємо там намет. Ще не знаючи, що завтра буде пилова буря…

kazah-img_0793
Четвертий день чекаємо пором на березі Каспійського моря

Власне, спочатку ми взагалі не зрозуміли, що відбувається. Вилазимо вранці з намету – а міста, яке вчора було зовсім неподалік, не видно. Ніби й туману немає, і вітер не надто сильний, але в повітрі висить дивна бура імла, що скрадає все за межами ста метрів. І поглинає всі звуки.

Берег моря ще видно, він зовсім поруч, але порту немає, дороги немає, міста й поготів немає – бура безмовність. І постійно осідаючий пил. Ми його якось відразу не помітили, а потім дивишся – твоя їжа здається якоюсь бурою. І чай виглядає так само. Та й сам ти такого ж бурого кольору… Забилися в палатку, закрили всі блискавки – безрезультатно. Все одно через п’ятнадцять хвилин опиняєшся під тонким шаром пилу. Обтрусився, перекинувся, лежиш далі – робити все одно нічого…

kazah-img_0776
Вранці в Мангишлаці основний трафік на дорозі – верблюди, які йдуть пастись в пустелю

Через день буря закінчилася, пилюка вляглася. Через два дні нам перший раз вдалося дозвонитися до кас порому – безрезультатно, правда. Вранці п’ятого дня новина – сьогодні має бути пором! Терміново мчимо до кас, виписуємо квитки – але чомусь без місць. Там вас на місці розподілять по каютах, каже касирка, і ми мчимо в порт.

Зал очікування зовсім маленький, корабель наш відходить вночі, так що встигли перезнайомитися з усіма супутниками, добре, що продано було всього сім квитків.

Серед них опинилися велосипедист, який їде з Сибіру до Греції; паломник з Ташкента, що з 1992 року мандрує пішки по монастирях всіляких релігій; прикордонник з дружиною, які прямують на відпочинок в Баку, і якийсь узбек.

kazah-img_0817
Світанок на борту судна – нарешті в дорогу!

Вантажилися на судно в повній темряві. Перед трапом всіх персонально зустрічав боцман, заглядав кожному в квиток, потім проникливо дивився в очі і говорив: «У вас квиток без місця… Значить – без зручностей …»

Чи то хотів продати свою особисту каюту, чи то просто чекав хабаря. Народ підібрався ще той, всі, як один, бадьоро заявляли, що нам не дуже-то й потрібно, головне, щоб було де поспати. Після чого зникали разом з боцманом в темряві. Дійшла і до нас черга. Не потрібно нам персональних зручностей, говоримо. Загальний туалет у вас є? От і добре, нам вистачить.

І боцман повів нас углиб корабля. Було схоже, що він сам тут не дуже орієнтується. Відкриває двері в першу каюту – прямо перед входом лежить догори ногами унітаз. А, це нас штормило, каже. Закриває двері, йдемо далі. Відкриває наступну, клацає вимикачем – світло не працює, темрява непроглядна. Ну, ви в курсі, каже, штормило …

kazah-img_0824
В сонячному світлі каюта виглядає навіть дуже непогано

Йдемо далі. Треті двері, четверті… В черговій каюті світло вмикається! Швидко оглядаємо приміщення: так, койка є, навіть дві, і столик є. Розетки, правда, немає, замість неї – діра в стіні, з чотирьох ламп працює одна, в закутку, де був раніше санвузол, залишилося лише дві діри – одна в підлозі, інша в стелі, зате є ілюмінатор, і він відкривається. Відмінно, говоримо, живемо тут! Тільки покажіть, де у вас туалет!

Боцман показав. Раніше їх було два, М і Ж. Чоловічий розгромлений повністю, в жіночому вціліло одне посадочне місце з трьох, правда, двері не закриваються, зате працює злив. Ну що ж, Каспій – не океан, як-небудь перепливемо.

Потім нам матроси розповіли, що в 92 році в цей корабель потрапила чи то бомба, чи снаряд – загалом, його вирішили не ремонтувати, бо грошей не було, а використовувати поки так. І двадцять два роки пором ходить по Каспію, втрачаючи каюту за каютою. Раніше на ньому було 132 пасажирських місця, зараз добре, якщо десять вціліло.

Смішна ситуація з їжею вийшла. В інтернеті ми вичитали, що на цих поромах немає ні їжі, ні води, потрібно все мати своє. Скількись свого ми набрали, але до вечора воно закінчилося і довелося вийти на пошуки їжі. Практично відразу виявився буфет, в якому вечеряв велосипедист-сибіряк. Так, каже, тут є їжа, але дорога…

І буфетник тут як тут, просто вужем в’ється: «Горілка будеш? Гарна, свіжа … Пиво холодне, чай гарячий – вибирай, що хочеш!» Але у нас після Узбекистану гроші майже закінчилися, так що прийнято було рішення терпіти.

І недаремно – трохи пізніше підійшов прикордонник і заявив, що він був у капітана, і капітан сказав, що за нашими квитками має бути три прийоми їжі. Буфетник відразу якось посмутнів, знітився, пробурмотів пару побажань на адресу капітана і пішов на кухню готувати.

На питання сибіряка: «А чому тоді я тобі десять доларів за два бутерброди платив?» – він відповів, що, мовляв, домовленість дорожче грошей. І тепер все, пізно торгуватися. Але ще одна вечеря безкоштовна, і він її зараз теж принесе.

Трьох прийомів їжі якраз вистачило, і через добу ми прибули в Баку.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

14 − 9 =