Збираючись минулого літа до Швейцарії, я подумки обіцяла «Мандрам» негайний, докладний, і, певно, захоплюючий звіт. Але… Майже рік я крутила свої враження і так, і сяк: гордовиту, заможну, відсторонену Швейцарію я побачила зовсім іншою. От, нарешті, і спробую про це розказати

Світлана Кабиш, Лариса Рід

Мандрівка до Швейцарії народилася з ідеї «занурити» сина у німецькомовне середовище. Наші друзі в Німеччині були заклопотані здоров’ям літньої родички і не могли прийняти Сашка, натомість із хвиль часу-простору вигулькнула моя давня подружка, яка виявилася вже мешканкою Альтендорфу – чи то великого селища, чи то маленького містечка на березі Цюрихського озера. Ба більше, з’ясувалося, що чоловік нашої Лариси учителює у місцевій школі, і «хохдойчем» володіє краще за багатьох німців. Він підтримав ідею своєї дружини запросити нас на кілька днів.

Luzern Sommer 2012, Rathausquai, Cafés an der Reuss
Люцерн

Отже, отримавши докладні настанови, одного чудового дня ми приземлилися в аеропорту Цюриха. І добре, що серед настанов було й попередження про перший транспортний сюрприз: від місць виходу з літака до «великої землі» треба було ще проїхати аеропортовою підземкою, вагончик якої оголошував зупинку протяжним «муууу». Так ми отримали несподіваний урок, що не тільки в Індії, а й у Швейцарії корівка – істота вельми шанована.

Потім ці корівки супроводжували нас скрізь – на магнітах, чашках, шапках та інших сувенірах. Але той день продовжився зовсім іншою програмою, прямо протилежною зануренню у природу. Коли, завантаживши нас у машину, Вальтер оголосив, що ми їдемо до міста Люцерн у Музей транспорту, і я, і Сашко трохи скисли. Та виявилося, що це звична реакція гостей на таке дозвілля. І, певно, реакція перша й остання, тому що музей виявився просто фантастично цікавим. Величезним, що охоплює існування транспортних засобів від дев’ятнадцятого століття й дотепер.

img_3213

Інтерактивним, що передбачало не тільки можливість залізти, скажімо, у вагон старовинного експресу, а й пововтузитися на будівельному майданчику (повірте, наш тринадцятирічний парубок теж залюбки вправлявся з маленьким екскаватором, а що вже говорити про «дрібноту»), покерувати катером, гелікоптером, відчути невагомість, перевірити увагу та гостроту зору за допомогою справжніх водійських тренажерів… А ще музей має надзвичайно цікавий медіа-центр, де є все для професійного випуску радіо- й теленовин.

На Донбасі тоді вже йшла війна, тож, боюся, наш юний «новинар» підготував не зовсім політкоректний щодо північного сусіда випуск… Готовий сюжет ми відправили прямо з медійного центру електронною поштою, і дома з гордістю підкріпили ним свою розповідь.

Die neue Halle Strassenverkehr und Arena am Freitag, 26. Juni 2009, im Verkehrshaus der Schweiz in Luzern. Dieses Wochenende findet das 50-Jahr-Jubilaeum des Verkehrshauses der Schweiz statt. (PHOTOPRESS/Alexandra Wey)

Музей вартий цілого дня, а то й кількох. Обмеженням є ваш час та вартість квитка, ну й, звісно, потреба поїсти-попити. До речі, місцеві родини не квапляться до музейного «харчопрому», а беруть з собою бутерброди, термоси й любесенько обідають, сидячи на лавочках. Так завдяки нашим досвідченим друзям вчинили й ми.

Крім бутербродів, у торбинці був і нарізаний кубиками хліб. Навіщо? Це ми зрозуміли у чарівному середньовічному містечку Люцерн із ошатними вузенькими будиночками над водою неймовірної прозорості, греблею, звивистим дерев’яним мостом і юрбою лебедів та качок усіх порід та мастей, що купчилися на набережній у парі метрів від автомобілів. Ми з своєю хлібною торбинкою, певно, стали того дня найшановнішими серед пернатих містян.

Взагалі мене, мабуть, Швейцарія вразила, перш за все, величчю природи. І ставленням до неї. Усі води, що ми бачили – Цюрихське озеро та озеро Люцерн, ріка Ліммат, що протікає через Цюрих – були неймовірно чистими та прозорими, насправді блакитними.

Das Luzerner Seebecken und der Schweizerhofquai The shores of Lake Lucerne and Schweizerhofquai

У Цюрихському озері коло берегів шугали зграйки мальків та плавали солідні рибини, а водоплавне птаство було дуже розмаїтим та абсолютно товариським. Це озеро, яке ми щодня бачили з кухонного вікна, стало нам майже рідним, подарувавши Сашкові перший досвід керування невеличкою сімейною яхтою, а нам усім – розкішну мандрівку на кораблі з Цюриха до Альтендорфа під лагідним призахідним сонцем.

Власне, подарували нам це наші друзі, додавши людського тепла до милих літніх краєвидів.

Мандрівка в гори також не стала винятком у несподіваних враженнях. На гірській ділянці автотраси дорогу нам заступили кози, які не тільки виглядали доглянутими, але й поводилися статечно й навіть трохи зверхньо, почуваючись у цілковитій безпеці. Не кажучи вже про культових корів… Пасторальна картинка, кажете? Ой, не все так просто.

Європа переважно дивиться на Швейцарію заздрісно і не дуже прихильно, називаючи її лихварем. Та звідки ж узялися ті багатства Швейцарії? З того, що у середньовіччі великим родинам було дуже непросто виживати на клаптиках землі серед гір та скель, борючись із суворими вітрами, снігом, лавинами. От і йшли юнаки у найманці, вояки та охоронці до багатших розманіжених сусідів. І легендарні золоті гори складалися із крихітних золотих камінчиків-монет, часто зароблених кров’ю. А ще то один, то інший сусід нападав. Та швейцарці не просто вистояли, а буквально стали фортецею своєї незалежності та свого достатку. І я не дивуюся, що по гірських селах нам траплялися хатки-розвалюхи: родинні ділянки швейцарці не хочуть продавати іноземцям навіть за шалені гроші. Полиск сталі під золотом…

Нація, що так «вибивалася в люди», і зараз готова негайно відповісти на загрозу. Нація, що дає чіткий сигнал українцям: маєте вибороти свою незалежність самі.
Втім, не варто думати про швейцарців як про похмурих вояків. У цьому казані виплавилася стійка й стримана, але приязна нація, яка готова поділитися не тільки своїми пишнотами у вигляді природних, наукових, історичних та мистецьких перлин.

Так ми отримали чудові враження від екскурсії Цюрихом з маленькою швейцарською француженкою Корін Петі, яка до німецьких туристів зверталася німецькою, до американців – англійською, а ще вчила російську (куди ж без цього).

Вона домовилася з охороною, щоб у будівлі Управління поліції ми побачили сонячні фрески Августо Джакометті – дядька того самого Альберто Джакометті, що уславився найдорожчими у світі скульптурками людей та прикрасив собою сучасні купюри у 100 Євро. Вона провела нас «козячими стежинкам» до кав’ярні дадаїстів, а щоб показати нам собор Фраумюнстер, вона обрала надвечір’я, коли вітражі Марка Шагала сяяли у всіх своїх неймовірних барвах.

Menschen an der Tourismusfront

Та і за межами Цюриха, у містечках і селах знайшлося чимало такого, що лишило надзвичайно теплі враження: старовинні, але доглянуті розписи глухих стін; миле сповіщення про народження дитини у вікні будинку; химерно вистрижене, явно нетутешнє дерево; крихітний фонтан (пам’ятаєте, що я казала про воду?), яскраві дитячі велосипеди на сірій бруківці. А ще шоколад….

Тут ми поцілили в «десятку», адже саме у (вже нашому) Альтендорфі знаходиться знаменита фабрика Lindt й, відповідно, фірмовий магазин. А у кантональному центрі кантону Швіц – тематичний центр ножів Victorinox, давно бажаних моїх Сашком. До речі, у цьому кантоні, що дав назву усій країні, взагалі немає міст, і цю особливість своєї «малої батьківщини» місцеві неабияк цінують.

А ще Швейцарія подарувала нашій родині… музику. Раптом з’ясувалося, що мого практиканта німецької, будівельника, новинара та фаната Victorinox важко відірвати від старого піаніно у вітальні наших друзів. Коли ж Сашко замість того, щоб кинути прощальний погляд на гору Сентіс, знов і знов пробував струни цимбал на виставці альпійських інструментів, стало зрозуміло, що це не можна обійти увагою.

Тож, відтоді у нас дома живе гітара, і, мабуть, наступного разу ми влаштуємо в Альтендорфі не тільки вечерю з українським борщем чи угорським гуляшем, а й справжню музичну вечірку.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

eight − four =